31. Ірина. Маленька контролерка

Це було ніби ми дійсно пара — хвилююче і романтично. Хотілося смакувати кожну мить цього вечора, розтягувати задоволення і не думати про погане. 

Коли я випила трохи вина, то в мене запаморочилось у голові, і не знаю, що тому було виною — чи алкоголь ( якого я вжила зовсім небагато). чи. скоріше за все, присутність Мирона. Здавалося, і не було всіх цих років,  які минули від тієї нашої ночі, зараз я пригадувала її так, ніби вона трапилась учора. 

І мені страшенно хотілося, щоб зараз усе це повторилось…

 — Тобі подобається фільм? — тихо запитала я. 

— Найбільше мені подобається, що ми тут вдвох, — відповів він так само тихо, взявши мене за руку. — І що ти дуже близько, — прошепотів мені на вухо. — І що я можу тебе торкатися…

В мене пересохло в роті від цих його слів, а всередині розлилося тепло. 

 — Мені теж подобається усе це, — прошепотіла я.  — Хвилююся, ніби в підліткорвому віці на першому побаченні… Але це так мило…

— Я теж відчуваю себе десь так само, — зізнався Мирон. — Ще подумав, що певно це по-дурному. Мені ж вже не пʼятнадцять і навіть не двадцять пʼять років, блін. 

 — Може, це вино таке підступне? — я зробила ще один ковток і всміхнулася йому. 

— Я скоріше від тебе пʼянію, ніж від вина, — прошепотів він мені в шию. 

Я аж усі затремтіла від цих його слів і від його близькості, і по моєму тілу побігли мурашки. Вже не стежила за подіями на екрані, а лише слухала, як віддається у вухах прискорений пульс. та прискорюється дихання. От зараз він мене поцілує, і тоді я вже не захочу зупинятися…

Мирон подався вперед і вже майже торкнуся моїх губ, коли я раптом почула, що двері позаду нас відчиняються.

 — Мамо, я хочу пити! — почувся сонний голос Меліси. — І в туалет…

Ми одразу відсахнулись одне від одного. 

 — Давай ти зразу сходиш до вбиральні, а потім я наллю тобі водички, — сказала я. 

— Добре, — вона кивнула. — А де вбиральня?

— Он там найближча, — Мирон вказав пальцем на двері. — А так їх тут декілька, і на другому поверсі теж були. — Я можу налити води, Іро, зараз принесу, — він встав і пішов на кухню.

— Мамо, а ви цілувалися, так? — Меліса поглянула на нас. 

 — Ну… трохи, — я відчула, що червонію. 

 — То ви тепер одружитесь? І у вас народяться ще діти? — з підозрою спитала вона. 

Саме в цю мить до кімнати увійшов Мирон. Певно він почув останнє її запитання.

Ми з ним переглянулись, і він відповів:  

— Ну, наразі ми зустрічаємось… Всі пари з цього починають, а діти вже в кінці зʼявляються… Ну не в кінці, а ото після весілля і все таке. 

— А, ну тоді добре, — з полегшенням зітхнула вона. 

— А ти що, не хочеш колись потім братика чи сестричку? — запитала я в неї. 

— Не знаю… Раптом вони будуть битися чи іграшки в мене забирати? Краще народите нову дитинку, коли я вже буду доросла, — заявила Меліса. 

— Ну, розберемося, — усміхнувся Мирон, погладивши її по голові. 

 — Тоді я піду у вбиральню… Мамо, принесеш мені цю водичку у ліжко? — запитала вона, вказуючи на склянку з водою, яку приніс Мирон. 

 — Так, авжеж, зараз принесу…

Меліса вийшла, а я з усмішкою поглянула на Мирона:

 — От, народила міні-контролерку, яка все планує за мене…

— Вона тебе дуже любить, — він теж усміхнувся. — Вона взагалі хороша дівчинка.

 — Схоже, тебе мала теж полюбила, — я глянула на нього і тут же відвела погляд. Не хотілось, щоб він подумав, що я нав’язуюся йому разом з дитиною. 

— Це добре. Бо не хотілось би, щоб було як в тих кіношках, де діти самотнього батька чи матері роблять все, щоб розлучити його чи її з новою пасією.

 — Вона навпаки хоче присвоїти тебе собі, — я засміялась. — Добре, піду віднесу воду та побажаю їй на добраніч, а потім повернусь…