30. Мирон. Трохи романтики

Мене зводила з розуму її близькість. Хотілось обійняти її, торкнутися… Але ж ми мали тільки грати парочку. Може, якщо я зроблю щось подібне, Іра відштовхне мене і тоді ще й відмовиться зі мною їхати… Цього я допустити не міг. 

Коли вона сказала, що в мене затишно, це навіть викликало в мене усмішку.

— А мені це місце зазвичай здається доволі порожнім… Але зараз дійсно інакше, мені теж було затишно, — відповів я їй на вухо, сковтуючи слину.

— Може. тобі потрібна реальна сім’я? — тихо запитала вона.  — Щоб повертатися не в порожню квартиру…

— Щоб була реальна сімʼя, треба поступово до цього йти. Ну, от наприклад, ми з тобою ж почали зустрічатись, це вже типу крок в тому напрямку… Певно, — бляха, здається, я навіть хвилювався, коли все це говорив.

 — Так, мабуть, — вона трохи знітилась. — Це якось так хвилююче…

— Так, хвилююче, — я кивнув і торкнувся кінчиками пальців її долоні, зазирнувши при цьому Ірі в очі. 

Іра легенько стиснула мою долоню в своїй  і ледь облизнула губи.  

Я прикрив очі і подався вперед, легенько торкаючись губами її губ. 

Іра  відповіла на поцілунок, її губи були м’якими і солодкими. Але потім вона трохи відсторонилась. 

— Ти мені подобаєшся, — сказала вона тихо. — Але я боюся, і сама не знаю, чому….

— Думаєш, я можу зробити щось погане? — я ледь стис її долоню в своїй, знов зазирнувши їй в очі. — У мене немає такого в планах…

— Мабуть, я боюся самої себе… Що закохаюсь у тебе надто сильно… — зізналась вона. 

— Хіба погано закохуватись? — я погладив її по щоці. — Мені подобається… Закохуватись в тебе. 

 — А раптом ти зрозумієш, що це була помилка? — вона замислено перебирала моє волосся. — Може, я занадто заганяюсь, потрібно не думати про майбутнє, а жити сьогоднішнім днем? 

— Я розумію, чому ти трохи насторожі. Це через доньку, — сказав я. — Певно, це важко… Ну, ти несеш відповідальність не тільки за себе і до цього ти звикла бути сама. 

 — Так, — вона кивнула. — Мабуть, через те, що я раз уже обпеклася, тож тепер весь час насторожі…

— Це нормально… Але сподіваюсь, зі мною ти зможеш трохи видихнути і розслабитись. Я б хотів цього. 

 — Так, я дійсно почуваюся розслабленою зараз, — відповіла вона. — Можливо, мені просто треба трохи більше часу… Ти не образишся на мене за це?

— Ні, — я похитав головою. — не ображусь. — Може, випʼємо по келиху вина? Чи ти вже хочеш спати?

 — Ще не хочу, — вона похитала головою. — Давай вип’ємо, поговоримо… Поряд з тобою мені затишно. 

— Це добре, — я усміхнувся і повів її вниз сходами на перший поверх квартири. Ми прийшли до кухні, я відчинив міні бар, дістав звідти вино. Потім дістав келихи.

— Можеш дістати сир і хамон? Можна ще груші порізати. На закуску, — звернувся я до Ірини. — З цим блакитним сиром груші дуже смачні, це прямо ідеальне поєднання. 

 — Добре, — вона дістала з холодильника продукти і заходилася розкладати по тарілках. 

Мені подобалося спостерігати за нею, поки я відкорковував і розливав вино. Коли все було готове, ми понесли це до вітальні на кавовий столик перед диваном, і сіли на той самий диван. 

Я взяв пульт і поклацав по каналам. 

— Якщо щось зацікавить, кажи. Я можу ще промотати на старт будь-якого фільму тут. А якщо нічого не знайдемо так, то увібʼю щось в пошук. 

В якусь мить Іра сказала:

— Давай подивимось “До зустрічі з тобою”. 

— Добре, зараз знайду, — я кивнув і вбив це кіно в пошуку. Швидко знайшов і увімкнув.. 

Це було дуже хвилююче… Бо по факту прямо зараз у нас з Ірою починалось наше перше побачення наодинці і в такій майже інтимній атмосфері…