25. Мирон. "Коли жінка подобається чоловікові..."

Вона раптом завмерла, дивлячись на мене широко розплющеними очима. Здавалося, в цих очах навіть промайнув страх. Але потім Ірина струснула головою, ніби проганяючи якісь неприємні думки, і знову стала такою ж, як і була. 

— В мене звичайнісінька біографія, — знизала плечима вона. — Мої батьки живуть у селі, я поїхала навчатися в місто, мріяла мати власний ресторан,  але поки що зупинилася на невеликій кав’ярні… У мене був хлопець, але він мене зрадив, і ми розійшлися… Після того з особистим життям не склалося,  бо я багато працюю і весь вільний час намагаюся присвячувати доньці…. А що ще ти хотів знати? — вона насторожено глянула на мене. 

— То значить, батько Меліси тобі зрадив… І залишив тебе з дитиною? — здивувався я. 

 — Він не знає, що у нього є дитина, — сказала Ірина, відводячи погляд і втупившись у тарілку. Здавалося, вона враз замкнулася в собі, ніби одягнула невидиму броню.  — Думаю, й не дізнається ніколи, — додала вона після короткої паузи…

— Ти його ще кохаєш? — я не збирався питати це вголос, воно якось само вирвалось. І чомусь стало сумно. 

 — Не знаю, — вона замислено похитала головою, ніби перебувала зараз не тут, поряд зі мною, а десь далеко. — Мабуть, щось відчуваю до нього. Але чи це кохання? Важко сказати…

Ось чому вона не горіла бажанням йти зі мною на побачення. Вона безнадійно закохана в свого колишнього… 

— Зрозуміло, — я кивнув і відпив просеко. Треба було перевести тему і не показувати, як я враз заревнував. 

 — Але, схоже, я йому взагалі не потрібна, — вона знизала плечима. — Якось мені не щастить у коханні….

— Ти дуже хороша, — я торкнувся її долоні і зазирнув їй в очі. Хоч і ревнував і злився, але не міг бачити її такою сумною. 

 — Дякую, — вона усміхнулась. — Але не треба мене жаліти. Я цілком щаслива людина. 

— Хто сказав, що я тебе жалію? — я не відводив від неї погляду. — Скоріше, трохи заздрю твоєму колишньому.

 — Я думаю, ти це кажеш просто, щоб підтримати мене. Це похвально, справді. Ти добрий. Але… У цій історії багато “але”...

— Я це кажу, не тому що "добрий", — я ледь насупився. — Це я ще все прикрасив. Я мав сказати, що я ревную а не заздрю йому. Але так не сказав. 

 — Справді, я тобі подобаюсь? — вона зі здивуванням глянула на мене. — Я думала. це просто азарт мисливця чи щось таке…

— Мені здавалось, це очевидно, ну, що ти мені подобаєшся, — відповів я. Блін, не так я мав це все певно сказати. 

 — Мені здавалося, ти просто хочеш затягнути мене в ліжко. — на цих словах Ірина трохи почервоніла. 

— Коли жінка подобається чоловікові, то він і цього хоче, тож заперечувати не буду, — я ледь усміхнувся. 

 — Можливо, ти теж мені трохи подобаєшся. — вона усміхнулась. 

— Це я теж знаю, — я торкнувся її долоні. — Інакше ти б навряд стільки часу зі мною проводила. І не прийшла б на це побачення…

 — Але мені страшно, що я закохаюся, а потім мені буде боляче. — зізналась вона. 

— У мене немає особливого досвіду стосунків. Мені завжди було не до них. Тож не можу гарантувати, що все робитиму правильно… Але ми можемо не поспішати. Хай все йде, як йде. Хочеться, щоб тобі було комфортно.

Я відчував хвилювання, коли казав ці слова. Бо по факту, я зараз пропонував їй почати зустрічатись. І це вийшло максимально спонтанно. Не знав, як вона відреагує. Але Ірина раптом сказала:

 — Добре, —  вона усміхнулась. — Давай спробуємо…