22. Мирон. Запрошення на обід

— Привіт, везеш свою дівчину знайомити з батьками?  — сказала Ірина. глянувши на мене якось скоса. 

— Ага…  Дівчину, якої немає, — я закотив очі. — Але мати так причепилась… Навіть не знаю, що з цим робити. Якщо прийду сам, туди одразу прийде донька її сусідки, чи подруги, щось таке. 

— Ти можеш найняти якусь ескортницю, — знизала плечима вона. — Якщо маєш гроші, то це зовсім не проблема. 

— Я не можу привести в дім батьків якусь ескортницю, — сказав я гидливо.

— Тоді попроси якусь знайому дівчину зіграти роль твоєї подруги. Чи ти боїшся, що вона тоді буде претендувати на щось більше? — Ірина ледь усміхнулась. 

— Я практично ні з ким не спілкуюсь. Мою помічницю мама знає, — я поглянув на Ірину. — Ну хіба що… Хоча ні, це не варіант.

 — Що не варіант? — я помітив, що її щоки ледь почервоніли. 

— Ну навряд же ти погодишся зіграти мою дівчину, щоб мене не сватали з усіма доньками сусідок і однокласниць моєї мами? — я усміхнувся. 

 — Я? — брови Ірини злетіли догори. — Мабуть, ти жартуєш! Я ж твоя конкурентка, ще вивідаю якісь твої секретні секрети! 

— І що… Ти жінка, і не схожа на ескортницю, — додав я замислено. 

Вона якусь мить з-під лоба дивилась на мене, а потім сказала:

 — Якщо я погоджуся, що мені за це буде? 

— А що ти хочеш? — запитав я у відповідь. — Ресторан свій не перенесу, кажу одразу. 

 — Ех, я тільки хотіла озвучити цю вимогу, — вона усміхнулась. — Ну о’кей, я можу це зробити просто так, з доброти душевної. А потім ти мене колись чимось виручиш. 

— Домовились, — я усміхнувся. Настрій одразу став прекрасним. — Тоді колись, коли ти скажеш, я виконаю будь-яке твоє прохання. Окрім переносу чи закриття ресторану, само собою, — я простягнув їй руку. 

 — Домовились, — вона потиснула мою руку. — Тоді коли буде ця зустріч? Щоб я наперед домовилась із нянею Меліси. 

— Ювілей батька буде в суботу, — відповів я. — В принципі, ти можеш взяти малу з собою. 

 — А твої батьки не будуть шоковані, що твоя дівчина має дитину? — з сумнівом у голосі запитала вона. 

— Та мені якось все одно, чи будуть вони шоковані, — я знизав плечима. — Я думаю, так вони, навпаки, зрозуміють, що в мене певно точно дуже серйозні стосунки, раз я зустрічаюсь з жінкою з дитиною і навіть привів їх. І більше не будуть мене діставати.

 — Тоді добре, я візьму її з собою. Але треба буде застерегти малу, щоб не видала нас… Бо ти ж знаєш. яка вона балакуча! 

— Ну, ми не будемо надто їх обманювати. Основні речі казатимемо правдиві. Про твій ресторан і тому подібне. Кохання, яке почалось з ненависті, думаю, моїй мамі таке сподобається.

 — Твоя мама полюбляє турецькі серіали? — вона усміхнулася. — Тоді їй сподобалось би… хм… нічого. То я просто так…

Здавалося, вона хотіла щось сказати, але передумала. Може, це було пов’язано з якоюсь її особистою історією, хтозна. 

— Та любить, авжеж. Всякі заплутані звʼязки, об які чорт ногу зломить. Але таке всі жінки в віці люблять, хіба ні? А що? До чого це взагалі? — запитав врешті-решт.

 — Та так, ні до чого, не звертай уваги… Добре, тоді я пішла, бо роботи багато… — вона відвела погляд. 

— Може, скажеш тоді малій щось, не знаю… Типу що ми ходили на побачення? Щоб вона нас не видала? І треба мені щось про тебе б дізнатись до тієї зустрічі. 

 — Добре, скажу… А що ти саме хотів дізнатися про мене? — вона. здається, знову почервоніла. 

В цю мить мій телефон задзвонив, але я відбив виклик. 

— Робота… Мав приїхати один майстер. Може, сьогодні на обіді зустрінемось і все обговоримо? — запропонував я. — Бо думаю, це розмова не на пʼять хвилин. Я у тебе вже обідав, то може цього разу ти пообідаєш у мене? 

 — Гаразд, давай пообідаємо. — Ірина кивнула. — Сподіваюся, ти мені нічого не додаси в їжу такого…

— Ну, ти ж мені не додала, я тобі довірився, — я усміхнувся. — Тож і ти довірся мені.

Вона усміхнулась у відповідь.

— Хоча… Знаєш, "такого" це може бути не тільки якесь проносне. А, наприклад, афродизіак, — я хитро посміхнувся.

 — О ні, — Ірина засміялась. — Це буде нечесно! 

— Обіцяю, цього разу ти будеш в безпеці, — я підняв руки в жесті "здаюся"...