20. Мирон. Запрошення в гості

Вдома почувався якось нудно. Але й йти кудись не хотілось. Тому я дістав мобільний і вже хотів написати Аріні, коли раптом мій телефон задзвонив. 

Коли я побачив, що мені дзвонить мама, то здивувався. Вони з батьком рідко мені дзвонили, ми не те щоб були дуже близькі. 

Я прийняв виклик.

— Алло? 

— Щось давно тебе не чула, — сказала вона. — Це якось неправильно, коли дізнаєшся про життя власного сина з новин і соцмереж…

Я закотив очі. Знав я ці розмови. Це зазвичай означало, що мене хотіли звести з черговою донькою подруги. Все ж, маму злило, що я все життя присвячував роботі. Вона хотіла онуків і всякого такого. Але це моє життя. 

— Ну, там майже все пишеться, — я усміхнувся. А потім згадав, що це ж за тиждень мав бути батьків ювілей. Точно. — Ти щодо батька дзвониш? Дізналась, який подарунок він хоче?

 — Так, він хоче якісь страшенно дорогі вудки, — вона зітхнула. — А ще кажуть, що жінки багато витрачають на свої забаганки! Та чоловіки ще більше цим страждають…

— Пришлеш мені, які саме. Я все куплю. 

 — Добре, скину тобі посилання в Телеграм. То ти прийдеш на ювілей? Хочу познайомити тебе з однією дівчиною, донькою моєї сусідки. Вона юристка. і дуже вродлива! Якраз такий типаж. як тобі подобаються. Звуть Валерія…

Я закотив очі. Не приїхати на ювілей я не міг. О, точно, скажу їй, що в мене хтось є. 

— Е… тут така справа, я почав зустрічатись з однією дівчиною. Тож знайомити мене ні з ким не треба, — сказав я. — Але приїду певно сам, рано ще вас знайомити.

 — Ну добре, приїзди сам, а там розберемося, — якось розпливчасто сказала мама. 

— Мамо, я серйозно, я не хочу ні з ким знайомитись.

 — Не вірю я, що в тебе є дівчина. — сказала вона вперто. — Якщо привезеш її, тоді й повірю! А інакше на тебе чекатиме Валерія!

Я закотив очі. 

— Ну добре, я привезу її. Не запрошуй ту свою Валерію, бо буде незручно… 

— Чудово, буду чекати! — радісно сказала вона. 

Я відкрив переписки. Подумав, що можна було б запросити Арину. Хоча, певно, це занадто — одразу їхати на зустріч з батьками. Ні, це не підходить.

Але просто полистуватися було можна. 

"Привіт, як твої справи? Що нового?"

“Привіт, все добре, — відповіла вона. — Правда, роботи непочатий край. Але я люблю працювати.”

"Так, я вже зрозумів, що ти трудоголік. Але добре, що тобі це подобається. Але ж ти маєш якось і розважатись? У тебе є хобі?" 

“Так, я захоплююся дизайном інтер’єрів, люблю підбирати якісь вінтажні речі для дому, а ще в мене багато кімнатних рослин

"Цікаво. У тебе має бути цікаве житло", — написав я. — "Мої розваги обмежуються баром з другом. Набагато нудніше, ніж твої хобі".

“Якось так склалося, що в мене немає близьких друзів, лише колеги, але ми з ними скоріше приятель, — відповіла Аріна. — А в тебе багато друзів?”

"Хороший справжній друг один. Інші приятелі, теж в основному по роботі. Один періодично тягає мене в бари". 

“Турбується про твоє психічне здоров’я?” — вона поставила веселий смайлик. 

"Скоріше, переживає про інший тип мого здоровʼя, чоловічого", — я теж поставив веселий смайлик. — "Бо в мене немає часу на стосунки". 

“Он як, то ти теж трудоголік, співчуваю, — відповіла Аріна. — Але чоловікам легше хоча б у тому плані, що їхні родичі не допитуються, коли ж нарешті шлюб і онуки…”

Я знов подумав, що дійсно, якби ми зустрілись з Аріною, то я міг би взяти її на ювілей. Але часу вже замало. 

"Мої теж мене замахують", — написав врешті-решт. — "Хоч я і чоловік." 

“Цікаво, чому вони так цим переймаються. Якщо моя дитина в майбутньому захоче не створювати сім’ю, то я б не діставала її. Зрештою, я вірю в долю, той, хто тобі призначений. рано чи пізно тебе знайде…”