19. Ірина. "Шкода, що він мене забув"

Цієї миті я була готова сказати Мирону правду, що він — батько Меліси.  Як би він зреагував? Зрадів би, чи навпаки, розгнівався, що я йому не сказала про те, що в нього є донька? Може, не повірив би і вимагав би аналізу ДНК? А раптом він захотів би забрати доньку собі, типу з ним їй було б краще?

Меліса явно тягнулася до нього, може, щось відчувала, а може, їй просто не вистачало спілкування з чоловіками, от компенсувала цю нестачу хоча б так, розмовами з малознайомими людьми…

“Я недостатньо добре його знаю, щоб передбачити його реакцію, — подумала я. — Не можна так ризикувати, бо помилка може стати фатальною для мене”.

Принаймні, треба було б дізнатися про його ставлення до всіх цих історій з дітьми, про яких не знали батьки, та чвар між розлученими парами за те, з ким залишиться нащадок. 

Я згадала і Романа, з яким листувалась учора, і подумала, що от він дійсно надійний чоловік, і якби Мирон був схожим на нього, я б не приховувала від нього доньку. Та й він, мабуть, після тієї єдиної ночі не зник би з мого горизонту… Шкода, що неможливо зробити з двох різних людей одного, тоді б я безсумнівно закохалась у нього…

 — Ой, ми приїхали! — почувся голос Меліси, яка прокинулась.  — Мамо, виходимо?

 — Так, — я ніби теж отямилась від своїх роздумів. — Виходимо. Мироне, дякую, що підвіз, це було дуже люб’язно з твого боку! 

— Мені не складно, я ж на машині, — він усміхнувся. — Було приємно поспілкуватись більш-менш нормально. 

— А ти ще нас колись підвезеш? — тут же запитала Меліса. 

— Мел, так неввічливо… — з докором глянула на неї я. 

— Чому неввічливо? — запитав Мирон. — Нормальне питання. І взагалі я не проти підвезти вас ще. Ви живете недалеко, часу на це багато не треба. А зараз почались дощі. 

 — А ти де живеш? — продовжувала розпитувати його Меліса, наче й не помічаючи мого невдоволення. 

— Я живу трохи далі, в центрі. В великій двоповерховій квартирі. А ще у мене є дача. Але я там буваю рідко, бо воа за містом і звідти не дуже зручно їздити на роботу. 

 — А що, бувають двоповерхові квартири? — здивувалася донька.

— Ага, у мене цілий будинок двоповерхових квартир. Спеціальний такий. Дуже зручно. 

 — Цікаво було б подивитися… — пробурмотіла Меліса, але побачивши мої насуплені брови, замовкла. 

 — Ходімо, люба, будемо разом готувати вечерю, — я взяла її за руку і вивела з машини перш ніж вона встигла напроситися  до Мирона в гості. Дощ уже припинився, це була коротка літня гроза, і тепер скрізь стояли калюжі, а на небі вже знову з’явилось сонечко.  — Дякую, — ще раз сказала я Мирону. — До побачення! 

— Я б міг зараз пожартувати про побачення, — він усміхнувся. — Типу: "до якого саме? Ти все ж хочеш піти зі мною кудись?"

 — Ти невиправний, — я розсміялась. 

 — Я теж хочу з вами на побачення, — втрутилась Меліса. 

 — А ти завтра вже підеш у садок. — сказала я їй. — Так що призначатимеш там побачення хлопцям з твоєї групи. 

— До завтра, Іро, — він усміхнувся і якось так поглянув на мене, що до мене на мить повернулося давно забуте відчуття, коли по тілу біжать мурашки, а в животі пурхають метелики. Цей його погляд і усмішка… виявляється, я не забула їх, усі ці роки добре його пам’ятала. 

Але шкода, що він мене забув… Хоча це не дивно, бо на ранок після тієї нашої єдиної ночі він зник з готельного номеру, навіть не залишивши свій телефон, отже, він не планував продовжувати знайомство, а тому й не було сенсу запам’ятовувати дівчину, яких у його житті, певно, було безліч….