17. Ірина. Ім'я для шиншили

У Юлі був сьогодні іспит, а мала все ще не одужала, тому я знову привела її з собою на роботу. Цього дня нам таки привезли шиншилу. Цей пухнастий сірий клубочок усім дуже сподобався. Меліса навіть хотіла взяти її до нас додому, але я сказала:

— Ми ж хочемо, щоб тварина була талісманом кав’ярні, якщо заберемо її додому, то вона буде талісманом тільки нашої квартири, а ми ж хочемо, щоб і інші люди могли її бачити, правда? 

— Але їй тут буде нудно самій… Ти ж ідеш на ніч з кафе, — не погодилась Меліса.

 — Вона активна вночі, буде шарудіти і заважати нам спати, — я усміхнулась. — Хай живе в кав’ярні. а ти будеш приходити і гратися з нею, годувати. До речі, як ми її назвемо?

— Не знаю, треба ще подумати, — вона замислилась. — Мамо, а ми підемо до того дядька? Він обіцяв мені іграшки. Там же теж тваринки. Може, в них цікаві імена?

 — Може, підемо в іграшковий магазин? — спробувала відволікти її увагу від сусіда я. — Ти можеш вибрати якесь іграшкове звірятко там, а я тобі її куплю…

— Ні, я хочу ту тваринку, — вона насупилась. — Мені той дядько обіцяв. 

 — Ну, може в якийсь інший день підемо, зараз я маю ще важливу роботу… — ніякої важливої роботи я, звісно, не мала, збиралася зайти в супермаркет по овочі і йти додому. але  була надія, що до завтра “той дядько” вилетить у Меліси з голови, і вона більше про нього не згадуватиме. 

— Мамо, ну чому, я хочу ту іграшку, — продовжила мала, а потім поглянула в сторону ресторану конкурента. — О, то той дядько! — вигукнула одразу і потягнула мене в той бік. 

І справді, Мирон якраз вийшов зі свого закладу і прямував назустріч нам. От невчасно він з’явився, міг би ще трохи затриматися, у нього ж відкриття на носі! 

Але нічого не поробиш, він уже побачив нас і помітив,  о ми дивились в його бік. 

 — Не забудь привітатися, — тихо промовила я до доньки. 

— Ага, — вона кивнула.

Мирон якраз підійшов до нас, у нього в руці був якийсь пакет. 

— Привіт, ви теж вже додому? — він усміхнувся.

 — Привіт, так. — кивнула я. 

 — А ми якраз хотіли йти до тебе по іграшку, — тут же випалила Меліса. 

Я зітхнула:

 — Доню, а привітатися? 

— Ой, привіт, — вона усміхнулась Мирону.

— Привіт, — він теж усміхнувся. — А я памʼятав про іграшку, — він простягнув малій пакет. — Шиншил, правда, у нас немає, але є хомʼячок. 

 — Який гарний! — Меліса тут же дістала іграшку і почала розглядати її. — А у нас вже є жива шиншила! Правда, я не придумала, як її назвати…

 — Дякую,  може, я оплачу вартість іграшки? — я полізла в сумку в пошуках гаманця. 

— Та ну, я дарую, — одразу сказав Мирон. — А шиншила хлопчик чи дівчинка? — запитав він Мелісу. 

 — Дівчинка, — сказала я.  — Треба погуглити якісь імена, бо нічого в голову не приходить…

— Зараз погуглимо, — він дістав мобільний і щось там поглянув. — Гугл пропонує такі: Шуня, Шпуля, Буся, Клео, Чері, Нюша, Аліса. Щось з цього подобається?

 — Мені подобається Буся! — вигукнула Меліса. — В неї очка як намистинки! 

 — Тоді можна так і назвати, — я усміхнулась.

В цю мить я відчула, як на мене почали крапати краплі дощу. 

Мирон теж поглянув на небо, хмари зібрались буквально за хвилину. 

— На чому їдете? Зараз, здається, почнеться сильний дощ, — сказав він. — Для літа в Києві це цілком властиво. 

 — Та ми зазвичай пішки йдемо, тут десять хвилин ходи до нашого будинку, — сказала я. — Може, встигнемо добігти, поки не полило….

Але дощ дійсно практично одразу посилився. 

— Он моя машина, — кивнув в сторону дорогої чорної машини Мирон. — Можу підвезти. 

 — Яка красива! — вигукнула Меліса. — Мамо, я хочу покататися! 

Якби не дощ, що ставав з кожною миттю все сильнішим. я б відмовилася від його пропозиції. Але краплі падали вже суцільною стіною, тому я кивнула й поспішила разом з Мелісою зайняти місце в салоні. 

Мирон посадив малу на заднє сидіння і закріпив на ній пасок безпеки. Я сіла  поряд з водійським місцем.

 — Це ж треба, як швидко змінилася погода, ще годину тому на небі жодної хмаринки не було, — зітхнула я…