16. Мирон. "Дратуючий фактор"

Вона мене веселила. 

— Окей, "тут же" в ліжку не опинишся, — я кивнув. — Це означає, що не "тут же" ти цілком припускаєш подібний розвиток подій, так?

 — Якщо ти будеш мене діставати, то тобі ніколи нічого не світитиме! — буркнула Ірина. — Я не люблю чоловіків, поряд з якими мені незатишно! 

— Чого ти така агресивна? — я підняв руки в знаці "здаюсь". — А, у тебе, певно, "ці" дні. Вибач. Я не знав твого циклу. 

Насправді я не припускав, що Ірина взагалі припустить можливість побачення. 

 — Зовсім не смішно, — насупилась вона. — Попахує мізогінією навіть! 

— Не кидайся в мене такими слівцями, не хочу гуглити, — я продовжував усміхатись. Взагалі я знав, що таке мізогінія. — Ну пробач, а яких же чоловіків ти любиш?

 —  Це не має жодного значення, — насупилась вона. — Точно не таких, як ти. 

— Це значить, що на побачення зі мною ти не підеш, так? — я ледь насупився. — Я не такий вже поганий варіант насправді. 

 — Навіть якби трапився апокаліпсис, і ми лишилися єдиними людьми на землі, я б не пішла з тобою на побачення, — сказала Ірина, насмішкувато дивлячись на мене. 

— Впізнаю свою конкурентку, характер в тебе ще той, — я усміхнувся. — Ну і не треба. Повір, бажаючих піти зі мною на побачення багато. 

 — Можу їм лише поспівчувати, — вона знизала плечима. 

— А що їм співчувати, вони себе прекрасно почувають поруч зі мною, — я теж знизав плечима. — Добре, я піду. 

Я не розумів як все дійшло до такого, бо ж почалось все з компліменту. Вона себе сварила, а я її хвалив. І в кінці я вийшов якимось мізогінним в її очах. Ну, ходи на побачення з якимись придурками, очкастими і прищавими офісними працівниками, які інколи зазирають до твого закладу. 

Ірина поглянула на мене якось дивно, а потім повернулася і сховалась у своєму кафе, нічого не відповівши на мої слова...  

***

Наступні півдня я посилено працював і заборонив собі навіть визирати у вікно. Ірина мене розізлила своїми заявками, навіть дуже. Я не думав, що мене можуть зачепити її слова.

Ввечері захотілось трохи розслабитись. І як варіант можна було піти кудись в бар чи клуб, але натомість я дістав телефон і відкрив чат. 

"Привіт, як твій день?" 

Аріна прочитала моє повідомлення і я побачив, що вона пише відповідь. За хвилину я прочитав:

“Могло бути краще, але добре, що не гірше. В цілому все ОК, а твої справи як?”

"Теж непогано. Хоча, сьогодні мене трохи розізлили. Думав поїхати в бар чи клуб і трохи розслабитись, але потім згадав про тебе і написав", — відповів я.

“А що трапилось? Проблеми на роботі?” — запитала вона. 

Написати, що мене динамить власниця сусіднього кафе? Ні, якось це принизливо. Не хотілось такого писати. 

"Скоріше, один дратуючий фактор, але то дрібниці. А як той мужик, який тобі подобається?" 

“Я в ньому розчарувалася, він виявився звичайним придурком”, — відповіла Аріна. 

"Чомусь я не засмучений", — я додав смайлик. — "Вибач. Ну, він же тобі не сильно прямо подобався. Тож може воно на краще?"

"Все може бути, — вона теж поставила смайлик. — Значить у мене ще все попереду…”

В цю мить мені написала якась інша дівчина з сайту. Але чомусь мені вже було не цікаво, що там. Мені не хотілось спілкуватись ще з кимось, вистачало і однієї Аріни…

***

Наступного дня, коли я вже був на роботі, то побачив, що Ірина прийшла пізніше, і знову була з донькою. 

І тоді в голову прийшла ідея. Мала хотіла тваринок з нашого меню. З цим можна було попрацювати. 

Я почекав, коли на складі нікого не буде, і підійшов до іграшок. Спочатку думав взяти всіх по одній, але потім вирішив зупинитись на одній штучці. Забрав її і тихо вийшов зі складу. 

А потім я займався справами аж до самого вечора. Але сів прямо біля вікна навпроти входу до їхнього закладу. І коли вони з донькою вже виходили з кафешки, і сам підірвався з місця, підхопив речі і пішов в їхній бік…