15. Ірина. "Буду відвертою"

Коли ми заговорили про тваринок, то я подумала, що, може, він ніякий і не шпигун… Зрештою, якщо його ресторан ще не відкрився, а Мирон захотів перекусити, то цілком логічно, що він зайшов до найближчого закладу. І, здається, він цілком нормальний співрозмовник, може, не все буде так погано, як я боялася, з цією конкуренцією…

Але це питання про батька Меліси насторожило мене. В голові відразу заметушилися думки: а що, як він теж упізнав мене? Що, коли він помітив, що Меліса схожа на нього (а вона дійсно була схожа, тепер я це розуміла)...Раптом він захоче забрати її в мене? Людині, яка має багато грошей, це зробити простіше простого, найняти адвокатів, підкупити соцслужби, які можуть зробити висновок, що я недостатньо добре виконую материнські обов’язки…

Він нізащо не має дізнатися… Це виключено…

— Батько… е-е-е, мій колишній, ми не були одружені, — сказала я перше, що спало мені на думку.  — Він живе в іншому місті. Так вийшло, що ми розійшлися.

— Зрозуміло, — він знову кивнув. — Тобто, зараз ти ні з ким не зустрічаєшся?

— Ну… наче ні, — я відповідала обережно, бо не здогадувалася, до чого він хилить.  — Я зараз багато часу присвячую роботі, мені не до особистого життя. Можливо, згодом, коли мала підросте, я й подумаю про  стосунки, а зараз не маю на це часу. 

— Ясно. Розумію. Хоча твоє "наче" звучить дивно. Що, є якісь кандидати? — він знову насмішкувато глянув на мене.

Я подумала про Романа, він мені сподобався, мені було цікаво з ним спілкуватися. Але ж це не були стосунки як такі, ми не зустрічалися, не ходили на побачення, навіть на фото не бачили одне одного. Хоча, якби він мене запросив, може, я б і сходила з ним кудись…

 — Ні, а чому це так тебе цікавить, хочеш запропонувати свою кандидатуру? — я увімкнула свій захист — іронію. Не хотіла почуватися вразливою поряд із Мироном, бо гадки не мала. чого від нього чекати. 

— А що, ти б пішла зі мною на побачення? — відповів він питанням на питання. 

“Я одного разу вже сходила, дякую…” — хотілося відповісти мені, але я лише знизала плечима:

— Навіщо це тобі? У тебе мабуть повно якихось подружок модельної зовнішності, а я цілком звичайна, не багата і не дуже юна…

— Якась ти закомплексована. Ти себе в дзеркало бачила? — він, здається, щиро здивувався моїй відповіді. 

 — Так,  а що там, у дзеркалі?  — я усміхнулась. 

— Красива, що за дурня про "не юна"? 

 — Ну, мені вже двадцять п’ять…

— А говориш так, ніби тобі під шістдесят, — він закотив очі.

 — А що, вже третій десяток не за горами, — сказала я. — Мама весь час каже. що якщо я до тридцяти не знайду собі чоловіка, то вже, вважай. усе життя буду одна..

— Твоя мама по ходу тебе вживу теж рідко бачила… Або в неї поганий зір. Ти красива і мужики точно на тебе заглядаються. Просто ти не звертала на це уваги.

 — Ну я ж кажу, в мене немає часу на все те, — буркнула я. — Донька, робота… Не можу я ходити на побачення, нема з ким лишити Меліску. 

— А зараз вона де? З кимось же лишила, — він знизав плечима.— Думаю, це в тебе просто відмовки. Хоча я не розумію, чого ти боїшся.

 — З нянею, але вона студентка, увечері сама хоче погуляти… Тож я її відпускаю годині о восьмій вечора. А вдень я працюю. Тому, поки донька не стане настільки самостійною. щоб залишатися вдома одна, ніяких побачень! 

— Так і скажи "я боягузка, боюсь ходити на побачення", — хмикнув Мирон. 

 — Чого це я боягузка? — обурено глянула на нього. 

— Бо придумуєш відмовки, — спокійно сказав він. — Вдень донька спокійно обходиться без тебе. Значить і ввечері обійдеться на пару годин. 

 — Ну, їй лише п’ять років, мені страшно залишати її саму! 

— З нянею можна домовитись на один вечір. На один-два на тиждень. Думаю, це не така велика проблема. 

 — Ну, авжеж, можна, — я відчула, що червонію.  — Але я не готова до серйозних стосунків. А сексу на одну ніч не хочу, це не для мене. Тому, якщо я й піду на побачення з тобою, це не значитиме, що я тут же опинюсь у твоєму ліжку… Думаю, тепер ти не наполягатимеш на цьому побаченні?