14. Мирон. Про шиншил і хом'ячків

Мені подобалось, коли вона гнівалася. Це прямо приносило мені якесь збочене задоволення. Я раніше такого ніколи не відчував. 

— Офіційно заявляю, що я не прийшов робити капості! — я підняв руки в жесті "здаюсь". — І сподіваюсь, що ніякого проносного чи чогось такого там таки немає. І в знак своєї довіри я випʼю цей чай! — я взяв до рук чашку і відпив чай. — А ви візьміть той другий, який для нервів. Вам краще не нервувати. Все ж у вас ще і дитина є, щоб на ній не зривались. 

Вона взяла другу чашку і теж відпила ковток, а потім несподівано усміхнулась:

 — Немає тут проносного, хоча мені дуже кортіло його додати. Так що їжте і пийте спокійно!

— Давайте вашу чашку, вона перевірена, — я взяв чашку з її руки і відпив чай. — Непогано, — кивнув і поглянув на неї. — Ми ж з вами так і не познайомились? Я Мирон.

 — Ірина, — буркнула вона. — Вам смачного, а я піду. в мене багато роботи…

Я кивнув і почав їсти, проводжаючи її поглядом. Все ж, Ірина була симпатична, цього не відняти. 

Коли я поїв, то лишив на столі гроші і пішов до виходу. Ірину побачив, коли вона, стоячи на драбині, намагалася відкрутити стару вивіску. Поряд стояла нова, з зображенням шиншили і написом “Пообідаємо у шиншилки”. Побачивши мене, вона похитнулася і ледь не впала з драбини.  

Я підтримав драбину. Моє обличчя при цьому опинилось десь на рівні її стегон, дуже близько. Вперше вона здалась мені не просто незграбною, а ще й доволі гарячою в цій своїй милій незграбності. Поза була дуже двозначна. 

 — Дякую, — пробурмотіла вона, відразу почервонівши. 

— Вивіска прикольна. Але шиншили щось не бачив, — зауважив я. 

— Її завтра привезуть, Меліса прийде дивитися, вона в нас буде завідуючою зоокуточком. — Ірина усміхнулася при згадці про доньку і трохи розслабилась. — А поки вирішили причепурити нашу кав’ярню, згідно до  нової тематики.  А що, є кав’ярні з котами, а в нас буде з шиншилою. 

— Зрозуміло, — я кивнув і все ж відсторонився від неї. — Ну, хай допоможе. Тільки дивіться, шиншила — гризун. Вона може погризти вам меблі чи проводку.

— Ну. вона буде сидіти в клітці, але якщо ми будемо її діставати звідти, то наглядатимемо. Може, ще потім кролика заведемо, кролики теж дуже милі… 

— Ці теж гризуни, — зауважив я. — Хай і милі. 

— В мене в дитинстві були хом’ячки, — вона спустилась з драбини і тепер стояла на одному рівні зі мною. — Я думала, що це дві дівчинки, а потім виявилося. що одна з цих дівчаток народила хом’ячат. Так і зрозуміли, що другий був хлопчик.  Вони розмножувалися з шаленою швидкістю, я всіх своїх друзів у школі забезпечила хом’ячками! 

Я усміхнувся. Зараз вона була дуже мила. Миліша за всяких хомʼячків. І здавалась ще молодшою. 

— І що ти потім зробила з тією парочкою? Розсадила хоч? 

 — Якось ми привезли їх на дачу і залишили клітку в садку. А хом’ячки якось умудрилися відчинити двірцята і втекли. Мабуть, там десь і жили в оточенні своїх нащадків… На волі їм було краще, ніж у клітці. Сподіваюсь…

Вона так розповідала про все це, що я заслухався. Було щось в Ірині таке, що змушувало мене забувати про все. Харизма? Краса? Не знаю. 

— Зрозуміло, — я кивнув. — Ти добра. Ну, для матері це певно хороша якість. А що з батьком малої? Щось я його жодного разу біля тебе не бачив…