12. Мирон. На розвідку

Я прокинувся і зрозумів, що сонце сліпить мене. Я не закрив фіранки. А сонце було так високо… Бляха! Я поглянув на мобільний, який міцно тримав в руці. Точно, я листувався з дівчиною, Аріною…

Я одразу відкрив наше листування і побачив її останнє повідомлення.

"Вибач, я вчора заснув з телефоном в руці. Не тому що було нудно, пізно було", — я додав смайлик. — "Зараз піду в душ, поспішатиму на роботу, але сподіваюсь, ми ще спишемось?"  — написав і одразу пішов до вбиральні.

Купався швидко, так само швидко і збирався. На телефон дозволив собі поглянути лише коли спускався в паркінг. 

Вона мені відповіла:

“Нічого страшного, я не образилась. Авжеж, можна ввечері списатися ще, зараз я теж іду на роботу.” 

"Добре, тоді домовились", — я додав смайлик і сховав телефон. Треба було дійсно поспішати…

Коли я доїхав до роботи і перечитав ще раз наше листування, то зрозумів, що через алкоголь реально ляпнув більше, ніж мав. Я не мав при Аріні говорити про власницю кафе навпроти. Це якось неправильно. Вона виявилась доволі приємною. Може навіть я б сходив з нею кудись. З іншого боку, вона хоче кохання, а не сексу. Як і всі жінки. А робити їй боляче мені не хотілось. 

Та і мені сподобалось з нею говорити. А після сексу ми навряд будемо говорити. Загалом, поки що краще нікуди з нею не ходити, якщо я хочу з нею спілкуватись. 

Коли я зайшов в ресторан, мене одразу зустріла Стася. 

Я все ж краплю запізнився…

— Наші конкуренти прямо зі шкіри вилазять, щоб утриматися на цьому місці, — сказала вона. — Коли я приїхала на роботу, вони щось там знімали, а це вже виклали в Тікток, і їхнє відео мені одразу трапилося в стрічці. Дивно, бо я на них не підписана… Може рекламу по геолокації увімкнули?

— Певно, воно вираховує геолокацію, ми ж поруч, тож логічно нам його показувати. 

 — Треба й нам зайнятися соцмережами, — заклопотано промовила Стася.  — Давай теж заведемо Тікток!

— Ну, у нас доволі велика Інста і так. Не знаю, чи потрібен той Тікток. Не те щоб я проти… Але хто ним буде займатись? Ти? 

 — В мене є племінниця, студентка, можемо її взяти на півставки, вона гарно і знімає, і монтує. А якщо проявить себе добре, то їй і Інсту доручити, а Вадика перемістити на іншу посаду, бо він щось розлінився, робить усе на відчепись. 

— Добре, хай приходить та племінниця, — кивнув я. — А хтось взагалі був у тому закладі? 

 — Я не була, ну кафешка як кафешка, що там цікавого?  — знизала плечима Стася. — От якби поруч був великий заклад, то можна було б переживати. А так вони нам не конкуренти, туди три людини в день заходить…

***

Коли був час обіду, я взяв до рук мобільний і пішов типу на парковку. Але замість того зробив коло і таки опинився біля іншого, бокового входу кафешки сусідів. А що? Хіба мені заборонено приходити? Хай ми і конкуренти, тут же не написано, що мені входу немає…

Я почувався трохи по-дурному, але вже півдня думав про власницю цього закладу. Тож все ж не зміг це так лишити. 

На мені була кепка і окуляри. Та і одяг не суперофіційний, тож вони не мали звернути на мене особливої уваги. 

Я зайшов всередину і побачив, що зала напівпорожня. Сів за кутовий столик і почав переглядати електронне меню. 

А коли підвів погляд, щоб пошукати очима офіціантку, то побачив свою конкурентку. Вона  якраз вийшла з кухні і прямувала до мене. 

 — Добрий день, що ви хотіли замо… — почала вона, а потім впізнала мене і зупинилась на півслові. — Що ви тут робите? — продовжила вже іншим, настороженим тоном.  

— Хотів пообідати. Не можна? — я усміхнувся кутиками губ. Був у передчутті перепалки, яка мене точно збадьорить…