5. Ірина. "Ти з ним зустрічаєшся?"

Коли ми вже відійшли на достатню відстань, щоб конкурент нас не чув, я з докором звернулася до доньки:

 — Мелісо, ти знаєш, що цей чоловік — мій ворог? 

— Хіба вороги бувають не тільки в кіно? — вона закліпала віями. — Ти казала, що треба з усіма бути добрими. Мені він сподобався.

 — Він хоче забрати у нас клієнтів, — я зітхнула. — Заманюватиме їх своїми собачками, хай їм грець! 

— Але я люблю собачок… — мала зітхнула. — Може вам теж заманювати собачками?

 — Замовляти іграшки, певно, занадто дорого… Передбачення хоч можна на принтері роздрукувати… Ех… Мабуть, у нас нічого не вийде… — мені не треба було розкисати перед донькою, але я. мабуть, надто втомилася за цей день. І непрохані сльози защипали десь у горлі. 

— Мамо, але ж от той дядя сказав хорошу пораду про назву. Давай так і назвемо, як він сказав! “Пообідай у шиншилки”!

 — Давай, — я кивнула. — Але хай не думає, що тепер він може так запросто з нами спілкуватися. Він нехороша людина. Якщо раптом заговорить з тобою, то ти просто дай коротку відповідь і все. 

— А чому нехороша, якщо він допоміг? — не зрозуміла мала. 

Я зітхнула. Не розказувати ж Мелісі всю правду про те, що цей чоловік — її батько. Та я навіть імені його не знаю… Все трапилося якось по-дурному, і мені досі за те соромно. І не так уже сильно я боялася зараз його як конкурента ( хоча, звісно, мене це теж напружувало), як мене гнітила думка, що раптом він мене впізнає, прикине, скільки років тому ми зустрілися і виявить свої претензії на мою доньку. Про скільки таких випадків я читала в інтернеті і чула від знайомих! Яко чоловік багатий — то він може бути переконаний, що закон для нього не писаний…

— Він допоміг із назвою, але це ніяк не вплине на те, що через нього наша кав’ярня може збанкрутувати, — сказала я. — Це значить, зачинитися. І тоді мені доведеться влаштовуватися кудись на роботу і починати все спочатку…

— Ні, я не хочу, щоб шиншилку зачинили… — вона засмучено поглянула на мене. 

 — Ми зробимо все, щоб її не зачинили, — я присіла і обійняла доньку. — Але для цього треба тримати в таємниці усе. що ми придумали, добре? Не видавати нікому. і особливо тому дядьку! 

— Але ж він нам допоміг… — вона зітхнула. — Може він не такий поганий?

 — Я не знаю, — чесно сказала я. — Може сам по собі він і непоганий. — Але його поява принесла нам немало клопоту…

“І ще може принести в майбутньому”, — додала про себе. Звісно, не хотілося “накаркати”,  я взагалі по життю була оптимісткою, та зараз бадьорість і впевненість кудись зникли, і залишилося бажання знову повернутися в дитинство, коли все було так просто, нічого не вирішувати, не тягнути на собі увесь цей віз малого бізнесу… 

Дехто з моїх подруг теж займався власною справою, але у них були чоловіки, які допомагали і підстраховували в разі чого. А я була зовсім сама. Ну не зовсім, у мене була чудова команда. Може, всім разом нам і вдасться якось викрутитися і залишитися на плаву? Я дуже хотіла б цього….

***

Коли ми прийшли додому, Меліса пішла гратися ляльками, а я стала готувати вечерю. І тут пролунав телефонний дзвінок, я поглянула на екран і побачила, що телефонує мама. 

 — Привіт, — сказала, прийнявши виклик. — Як у вас справи? 

— Все добре, — відповіла вона. — Привіт. От хотіла з Мелісочкою поговорити, запитати, що вона хоче на день народження. 

 — Так, авжеж, зараз її покличу, — сказала я, але мала, певно, почула, що я розмовляю по телефону, і сама забігла на кухню. 

 — З тобою бабуся хоче поговорити, — я простягнула їй мобільний. 

— Добре, — вона забрала телефон. — Алло, так, ба. Ага, ну я подумаю. Новенького? Дядько-конкурент з іншого ресторану придумав мамі нову назву! Ні, мама з ним не зустрічається… Ніби… Чи зустрічаєшся? — і поглянула на мене. 

 — З якого дива мені з ним зустрічатися? — я похитала головою. Хоча серце моє чомусь забилося швидше…