4. Мирон. Балакуче дівча

Я пройшов ближче до них і тут, коли я вже був взагалі близько, дівчинка років пʼяти, яку білявка вела за руку, сказала: 

— Мамо, цей дядя на нас дивиться.

Це трохи ввело мене в ступор. Невже я так відкрито на них вирячався? Але тепер треба було щось сказати. 

— Я не дивлюсь, — відповів я. І тут же додав: — Ну, дивлюсь, добре. Просто я тут новенький, на цій вулиці. 

— Ви заблудились? — запитала дівчинка. — Ми можемо показати вам дорогу! 

— Мелісо, не можна розмовляти з незнайомими людьми, — з запізненням зауважила її мама. — Вибачте, — сказала вона, спідлоба глянувши на мене.  — Моя донька надто комунікабельна. 

Я знову поглянув на дівчинку. Щось в її погляді здалось мені знайомим. Але що?

— Все нормально. Ми тепер часто будемо бачитись. Правда, не факт, що дуже довго, але все ж, — я усміхнувся. Не міг не піддражнити її після погроз пожежі.

 Білявка вся спалахнула і кинула на мене сердитий погляд. Але Меліса зовсім не знітилась, вона, навпаки, світським тоном запитала:

— А ви кудись їдете? Мабуть, тут в гостях, що будете недовго? 

— Ні, не в гостях, — я похитав головою і ледь не засміявся. Все ж, я не те мав на увазі. А те, що ресторан її мами скоро прогорить. — Я власник ресторану навпроти. У нас до речі є дитяче меню з іграшкою. Приходь, пригощу. І іграшку будь-яку обереш. 

Подумав, що якщо її донька похвалить мій ресторан, це точно розізлить її. Чомусь мені хотілось її розізлити, хтозна чому. Це веселило мене, навіть сама перспектива подібного.

— Правда? — малу зацікавила пропозиція. — Мамо, підемо? — спитала вона, поглядаючи на білявку. — Я хочу іграшку! 

— Давай краще підемо в магазин і ти вибереш собі іграшку, — сказала її мама, вперто ігнорячи мою присутність. 

— Таких там нема. У нас зараз колекція собачок. Всякі різні породи, треба зібрати всі десять, — мене веселила реакція моєї конкурентки, це було кумедно. — Мої улюблені — мініатюрні чихуахуа і пекінеси. 

— Я теж дуже люблю собачок, — довірливо усміхнулась Меліса. — Хочу мати таку маленьку кімнатну собачку, забула, як вона називається… Її можна на руках носити…

— Ну оцих двох теж можна, особливо чихуахуа. НІби це найменша порода собак взагалі, — додав я замислено.

— Мамо, ходімо подивимось на собачок, — мала благально дивилася на матір, а та, схоже розвивалася між бажанням погодитись і вхопити її та кинутись геть. 

— Ми скоро купимо шиншилу, — зрештою сказала вона, поглянувши на доньку. — Будеш з нею гратися. 

— І переназвемо кафе, так, “У шиншили”? — перепитала мала.

— Звучить, як зоомагазин, а не кафе, — я пирхнув. 

— А вам яка різниця? — щоки білявки почервоніли. 

— Та так, просто порада власника успішної мережі, — я наголосив на слові “успішної”. — Хоча б додайте щось про їжу. А то будуть думати, що у вас реально зоомагазин. Типу “Обід з шиншилою”, або “Пообідай у шиншилки”. Бо на перше можуть подумати, що ви ту шиншилу їм подаватимете в страви… 

— Мені подобається “Пообідай у шиншилки”, — сказала Меліса. — А тобі, мамо? 

— Ну, звучить непогано, — білявка вперто не дивилась у мій бік.  — Ще подумаю…

— Твоя мама завжди така непривітна? — запитав я у Меліси. 

— Вона злиться, бо думає, що всі клієнти підуть до вашого ресторану!  — сказала мала. — Тому ми розробили план, розказати який? 

— Все, ми йдемо! — перебила її мати. — До побачення, — все ж буркнула у мій бік, видно, щоб не подавати дитині поганий приклад. І вони швидко рушили в бік супермаркету, але мала ще час від часу озиралася на мене…