2. Мирон. Дивне дежавю

Ця дівчина здалась мені якоюсь неврівноваженою. Ні б як нормальні люди, бачиш, що не виходить — здайся і пробуй щось інше. Але вона на останньому вдиху тягне цей майже збитковий заклад. 

Мене бісили такі от дилетанти. Вони не знають, як все робиться, вважають, що ресторанний бізнес — це раз плюнути. А це зовсім не так. 

— Воювати? — хмикнув я. — Ну, спробуй, блондиночко. 

Вона була в моєму смаку, взагалі-то. Я любив таких дівчат. Світловолосих, ніжних, зі світлими очима. Але на мою думку жінки не мали займатись бізнесом. Не їхнє це. 

— Може, вам смішно, але для мене це не жарти! Я на все піду, аби моя кав’ярня залишилась працювати! — вигукнула вона. 

— На що, наприклад? — я зробив крок вперед, ставши майже впритул до неї, і мені в ніс вдарив аромат бузку, який чомусь здався знайомим. 

 — Підпалю ваш ресторан, — сказала вона з викликом в голосі. 

— За таке доведеться платити величезну компенсацію. А ще вас посадять за підпал, — я усміхнувся, не відводячи від неї погляду. — З тюрми ви точно керувати рестораном не зможете. І толку тоді підпалювати конкурента?

Вона закусила губу, певно, в неї не було жодних аргументів, лише емоції. 

Розвернулась і пішла геть. Вже перед тим, як перейти на інший бік вулиці, вона озирнулась і мигцем глянула на мене, і в мене знову виникло якесь дежавю.  Але потім вона швидко зникла з мого поля зору. 

В цю мить мене гукнули з-за спини.

— Мироне, — почув я голос Стасі. 

Розвернувся і побачив її. Моя помічниця була високою і худорлявою брюнеткою з величезним бюстом. Але не за ці принади я її взяв в помічниці. Стася була дуже хорошим спеціалістом і менеджером. Я часто призначав її менеджеркою залу нового ресторану, поки ми ставили заклад на ноги. І це при  тому, що Стася була з багатої родини, але вона не хотіла бути просто спадкоємицею, їй подобалось працювати. 

— Що там? Якісь проблеми? — запитав її. 

 — З ким це ти розмовляв? — запитала вона. — Тебе чекають вантажники, щоб накладні підписати…

— З нашою “конкуренткою” з того закладу, — я кивнув на кафешку навпроти. — Це була його власниця. Сказала, що буде воювати і піде на все, привела як приклад підпал, — я весело усміхнувся. 

— Капець, вона якась ненормальна, — не розділила мого настрою Стася. — Може, в поліцію заявити про погрози? Хай поговорять з нею…

— Просто дівчинка розгнівалась, — я знизав плечима. — Та що вона зробить? Такі тільки очима вміють стріляти. 

— Ну добре, позлиться і охолоне, — Стася усміхнулась. — Ходімо, бо роботи багато…

— Так, ходімо…

***

Ми сьогодні дуже багато встигли, я залишився задоволеним. Меблі не всі, але більшість вже розставили. Обладнання теж почали встановлювати. Там, правда, буде довший процес. Виявилось, що потужності де-не-де не вистачає і треба на кухні ще лінію проводити. Але то нюанси. Поки закінчать оформлення залів, то вже і там все дороблять.

Кухарів більшість я вже теж пригледів. Частину візьму з інших закладів, по одному висмикну, а частину найму нових. Вже завтра мали початися співбесіди. Особливо мене хвилювали посади шефа і сушефа. Це мали бути справжні профі. І якщо на сушефа на крайняк я міг взяти когось з інших закладів, то шефа хотів нового. 

Ближче до вечора, коли я вже виходив з ресторану і збирався йти на парковку, я побачив, що з закладу навпроти вийшла та сама білявка. І вела за руку маленьку дівчинку. Я уважніше придивився до малечі…