1. Ірина. Не день, а катастрофа

Чи є хороший спосіб дізнатися погані новини? Іноді цих новин аж забагато на один-єдиний день. Ще зранку, прийшовши в кімнату доньки, щоб розбудити її і відвести в садочок, я побачила, що її очі занадто блискучі, а голос захриплий. Потім Меліса закашлялась, і я зрозуміла, що в садочок ми сьогодні не потрапимо. 

Треба було викликати няню. Але Юля, студентка, яка за невелику плату сиділа з моєю донькою вечорами. якщо мені доводилося затримуватись на роботі, сказала, що сьогодні в неї іспит. і раніше п’ятої вечора вона не звільниться. Тож я  погодувала малу сніданком, дала їй ліки і взяла з собою на роботу, благо. йти було недалеко. 

— Будеш сидіти в моєму кабінеті, — сказала я. — Я взяла твої розмальовки і увімкну тобі мультики. Але в зал не йди, добре? 

Навряд чи відвідувачі моєї кав’ярні будуть раді бачити поруч дитину, що чхає і кашляє. Та й взагалі навряд чи вони хочуть бачити поруч чужу дитину? Я носила Мелісу з собою у слінгу, ще коли вона була немовлям, бо не мала грошей на няню, а я закінчувала універ і не хотіла втрачати рік. Все-таки зараз було трохи легше, бо я здійснила свою мрію — відкрила кав’ярню і навіть почала потроху виходити в плюс, вже майже виплативши кредит, який брала для її відкриття. 

А ця хвороба малої — то дрібниці, просто невеликий клопіт. Але вранці, збираючись на роботу, я ще не знала, що цей клопіт не єдиний, який звалиться на мою голову сьогодні. Посадивши доньку в своєму маленькому кабінеті, я пішла на кухню, щоб дізнатися, чи все готове для початку робочого дня, і тут наш кухар Руслан сказав мені:

— Ірино, ти бачила, що те порожнє приміщення навпроти нашої кав’ярні хтось купив? Туди перевозять якісь меблі! 

 — Може бути, я не звернула уваги, — сказала я.  — Хай би там відкрили якийсь офіс, у нас клієнтів тоді побільшає! 

— Ні, дивись, там обладнання явно не офісне, — він кивнув на вікно. — Багато столів, стільців. Більше схоже на… Ресторан? 

Я підійшла до вікна і побачила, як вантажники заносять щось схоже на барну стійку, а також холодильники. У мене аж всередині все похололо. 

 —  Чорт, навіщо нам таке сусідство… — пробурмотіла я. 

Досі наша кав’ярня була єдиною на весь квартал, і в нас було досить багато відвідувачів. Цьому сприяло ще й те, що ціни в нас були демократичними, а випічка, кава та ще деякі фірмові страви завжди смачні  та свіжі. 

 — Цікаво, що це буде за ресторан, — сказав Руслан. — Якщо якийсь елітний, з високими цінами, то він нашу клієнтуру не забере. 

 — А якщо він буде бюджетний? — я зітхнула. 

— Тоді так, це проблема… — він кивнув. — Але ж ми ще нічого не знаємо. Рано панікувати, не думаєш?

 — Мабуть, варто сходити на розвідку, — вирішила я. — Ви тут з дівчатами хазяйнуйте, починайте роботу, а я піду запитаю у людей, які носять меблі, що це за ресторан і хто його власник…

Руслан кивнув, і я вийшла з кухні та попрямувала до виходу. Мимоволі замилувалася добре знайомим інтер’єром нашої кав’ярні, я сама підбирала меблі,  кольорову гаму, аксесуари, щоб тут було затишно і відвідувачі почувалися, як удома. У свою кав’ярню я вклала не часточку душі, а всю свою душу. І мені, звичайно, було важливо не прогоріти і зробити свій бізнес успішним. 

А тут якийсь дурний великий ресторан відкривається не за кілька десятків чи сотень метрів — це ще можна було б пережити — а прямо навпроти нашої кав’ярні! Наче мало було на вулиці приміщень, що здавалися в оренду! 

Поки я вийшла на тротуар, перетнула вулицю і наблизилася до будівлі, біля якої стояла фура, і снували туди-сюди вантажники, я вже встигла накрутити себе і уявити, як моє дітище банкрутує, і нам з Мелісою доводиться продавати квартиру, щоб якось віддати борги і виплатити рештки кредиту. Було дуже страшно, я боялася бідності саме через те, що мої батьки були дуже незаможні, і не дали нам із сестрою якоїсь підтримки, старту у житті. Втім, я їх любила, любила й нашу хатину в селі, але сама не хотіла жити таким життям, як вони. Я змалечку знала, що зможу досягнути більшого, тому й вступила після школи на факультет управління ресторанним і готельним бізнесом, і диплом червоний отримала, хоч у мене на руках вже була маленька дитина. І не підкинула доньку дідусеві та бабусі, а виховувала її сама, намагаючись докласти всіх зусиль, щоб вона росла щасливою. 

Я підійшла до будинку навпроти моєї кав’ярні і запитала в чоловіка, який саме заходив досередини з якоюсь коробкою в руці: 

 — Вибачте, ви не підкажете, що це буде за заклад? 

— Кафе для офісників. Швидкі і смачні обіди, великий простір, можливість працювати з ноутом прямо в закладі, — перерахував він, поглянувши на мене. 

 — Але тут вже є одна така кав’ярня, он, навпроти, я її власниця, — сама не знаю, чому я наїхала на цього чоловіка в простих джинсах і футболці, він, мабуть, був якимось майстром, що встановлював обладнання, але мені треба було перед кимось вилити душу. 

— Кавʼярня — не кафе, — він знизав плечима. — Офісники віддадуть перевагу закладу з більшим асортиментом гарячої їжі. 

Щось у його зовнішності здалося мені знайомим. Наче я його вже десь бачила… І раптом все стало на свої місця. Це був саме той чоловік, з яким я провела одну ніч після того, як розійшлася зі своїм хлопцем, і дуже страждала, вирішила йому помститися… Ми випадково познайомилися в ресторані і з того дня, вірніше тієї ночі, більше ні разу не зустрічалися. І коли я дізналася, що вагітна. теж не стала його шукати. Зрештою. то була моя власна помилка, а вігн тут ні до чого… Я зовсім розгубилася,  коли впізнала його, а він, здається, взагалі мене не впізнав. А може, це й не він, може, це моя пам’ять зіграла зі мною такий жарт?