Погляди

Він завжди дивився на неї.

Вона завжди дивилась на нього.

Дивився він, завжди у небо.

Дивилася вона, завжди на землю.

Їй, так хотілось доторкнутись до нього.

Йому, так хотілось загубитись, утонути у ній.

Хоч між ними, був простір далекій. Він міг говорити до неї, вона лише могла малювати для нього.

Вона,часто малювала для нього зірками по небі, цим його надихала.

Він, часто оповідав гарні історії, вона лише їх і малювала.

Хоч між ними був простір, що творець сотворив обвівши блакитним кордоном, поділивши землю, небо і космос…

Він завжди гадав, як зламати бар'єр, щоб лиш доторкнутись до неї. Готовий був відати життя, аби лише хвилинку побути в обіймах у неї.

Як би, вона могла, давно впала б на землю, аби лиш його обійняти. Тільки закували її між зорями, навіки страждати. Не в силі розірвати їй кайдани, кованих Богом.

Він завжди казав, що розірве для неї їх, що полетить він у космос.

Вона відповідала зорями, щоб не робив він цього, бо загине у темному холоді. Повторяла усе, що тут немає тепла, що також немає добра, що лиш одна темнота і більше нічого.

- Я лечу до тебе кохана, щоб розірвати твої кайдани. Хоч буду я проклятим небом, але здійму їх з тебе.

- Прости мені Боже! Прости мені за то, що йду проти волі твоєї, як ангел, якого ти скинув уполум’я, чиє ім’я не гідне і слова, щоб мовити. Я готовий померти у вічному холоді, аби лиш вона, була моєю.

Мотор заревів, димуча хмара піднялась з землі. Космічна ракета, простромлює вістрям синій бар’єр. Дірявлячи небо.

- От який він, цей космос, такій не зрівняний, такий таємничий.

Так тільки не бачить він, її погляду. Відвернула вона очі від нього, сховалася у вічному мороку. Не хотіла вона, аби він загинув, боялась за нього. Та серце у грудях її видавало, горіло безжально вогнем.

Вона повторяла собі у думках, якщо він загине, загину і я.

Благала Творця, аби змилосердився, аби не губив його душу. Обіцяла, що не дозволить зняти із себе кайдани. Бо знала, що космос впаде на землю, якщо ніхто не буде тримати тієї грані.

- Чому він це робить? Не вже не хоче він жити.

- Без тебе не хочу!... Чому ти ховалась від мене?

- Стій! Зупинись! Не підходь!

- Дозволь доторкнутись до тебе… Ми так довго чекали того.

- Тобі не можна мене доторкатись. Прошу тебе іди геть, вертайся на землю.

- Ні! Дозволь мені твої окови зняти, дозволь мені, тебе обійняти.

- Якщо ти, це зробиш, залишишся тут на завжди… Тобі не можна торкатись мене, не можна торкатись оковів, бо навіки скують вони тебе у вічному темному холоді... Тобі не по силі їх розірвати, не по силі нікому їх розламати, бо вони ковані Богом! Лиш тільки можна їх зняти, надівши на когось… - Це моя доля, для того я створена, аби навіки бути ув’язненою, аби назавжди тримати грань космосу…. - Тому повертайся додому.

- Ні! Я залишуся з тобою! Дозволь прийняти частину оковів. Будемо навіки пов’язані ними, будемо назавжди у двох…

Вона більше не дивилась на землю.

Він більше не дивився на небо.

Для неї, він став її крилами.

Для нього, вона стала всесвітом.

У темному просторі космосу,

Де немає нікого

Вони завжди дивитимуться,

Один на одного

Показуючи свою любов.

Якщо придивитися можна побачити Їх із землі. Можна побачити їхні історію, подивившись тільки на зорі. Бо вони світки усього, бо вони мальовані нею, для нього.