ПРОЛОГ
«Що я роблю у цьому Богом забутому місті»?
Стоячи на автобусній зупинці, я чекала на братову знайому, що мала показати мені, де жила місцева знаменитість, старенька бабця босорка.
— Ти сестра Богдана?! — зненацька почула я гучний голос із натовпу.
— Так. А ви Катруся?
— Ага. Ходімо. Почувши твою історію, босорка перенесла всіх сьогоднішніх відвідувачів і звільнила цілий вечір для тебе, — гордовито хвалилася жінка.
— Навмисне для мене?
— Чого ти так дивуєшся? Не хвилюйся. Босорка тобі допоможе, — підбадьорювала вона мене. — Хутчіше. Нам треба поспішати, щоб бути там вчасно. Не гоже спізнюватися до такої людини.
Катруся вхопила мене за руку і потягла за собою.
***
Дісталися ми туди аж надвечір. Я була страшенно стомлена і майже не відчувала ніг.
Стара вже виглядала нас на ґанку:
— Вітаю, — поважно мовила вона. — Це і є та сама дівчина?
Босорка уважно мене роздивилася і немов декілька разів обнюхала.
— Дарма ти смерті просиш, — неочікувано видала бабця.
Мене аж заціпило. «Звідки їй про це відомо?»
— Бачу – ти багато горя пережила, — продовжувала стара.
— Так-так, — піддакувала Катруся, немов знала, про що та говорила. — У неї зараз важкий період. Роботу не може знайти. І в особистому житті не клеїться. Немов хто зурочив. Ой лишенько!
— Богдан, от базікало, — не втрималась я.
— Не треба так. Він хвилюється, от і попросив допомогти, — захищала його Катруся.
— Ніхто її не зурочував, — впевнено спростувала здогадку стара.
— Але що ж це тоді? — продовжувала лізти не до своєї справи братова знайома.
Ходімо до хати — ласкаво мовила бабця, обійнявши мене за плечі. — На вулиці холоднішає.
Катруся хотіла вскочити в хатину за нами, але стара їй не дала:
— А ти зажди на вулиці. А краще приходь по неї завтра вранці. Нехай дівчина лишиться на ніч у мене. Їй треба набратися енергії. Бідолашна зовсім спустошена. Твоя надмірна допитливість виснажує її ще більше. Дай їй спокій.
***
Босорка гостинно посадила мене за стіл. Заварила якогось духмяного відвару і вмостилася навпроти.
Чай мав трав’яний аромат і терпкий післясмак. Впізнати я змогла лише ромашку, мелісу й м’яту, бо їх заварюю собі частенько. Стара про щось мене запитувала, та я ніяк не могла сконцентруватися на її словах. Голова тяжчала. Але я все ще намагалася зрозуміти, що вона мені бурмоче. Раптом почулося тихесеньке: «Допоможіть». Я озирнулася. Навколо нікого не було, лише я і бабця. «Допоможи» …
ЧАСТИНА ПЕРША
«Почуй мене!»
Зненацька я опинилася посеред квіткового поля. Дитячий сміх лунав звідусіль. Я радісно бігла гратися з друзями, аж раптом знову почула легенький шепіт. Навколо — порожньо.
І тоді, просто перед обличчям, виникла стіна. Ще одна — за спиною. Жалісливе «Допоможи» вкотре залунало у повітрі, змушуючи мене завмерти.
Наступної миті я вже стояла у сірому вузькому коридорі — обшарпані шпалери, тьмяне світло. Наприкінці цього старезного проходу виднілися дерев’яні, подерті двері.
«Мабуть, той голос лунає звідти», — подумала я.
Йти зовсім не хотілося, але двері були єдиним виходом. Тіло, мов саботувало будь-який рух уперед. Холод пробіг спиною лише від самого погляду в той бік.
Я несвідомо відступила назад. У цю ж мить двері почали розчинятись просто в повітрі. «Якщо не зараз — потім буде запізно», — раптом почулося мені. — «Я маю увійти. Навіть якщо все тіло й розум протестують. Це важливо.»
Щойно я це подумала, як уже стояла біля дверей. Було важко збагнути, як я сюди потрапила. Мене зупиняла тривожна думка: «А якщо за дверима — небезпека?»
І все ж... я мусила це зробити.
Моя рука нерішуче потяглася до дверної ручки.
— Знову? Як це працює?
Локація в котре змінилася. А ті двері позаду мене були відчинені.
— Як я сюди увійшла? В цьому місці все якось дивно.
Декорації хаотично змінюються, наче уві сні. «Я сплю? Це все і справді схоже на якийсь кошмар». Мої роздуми перервав гучний грім.
За вікном лив сильний дощ. Яскраве світло грозової блискавиці час від часу освітлювало кімнату, тому я могла роздивитись все навколо. В кімнаті було холодно та сиро. Різкий запах плісняви різав носа. Зненацька мене почало трусити. Я потерла долоні та видихнула на них трохи теплого повітря.
Оглядаючи кімнату, краєм ока побачила дівчину. Вона сиділа біля стіни, спрямувавши погляд у вікно. «Чому від одного лиш погляду на неї мені так сумно?» — задумалася я. — “В грудях болить, а очі наливаються слізьми. Чому цей стан мені знайомий?». Вмить я усвідомила, що вже знаю відповідь. Мені відомо чому їй так боляче і чому вона тут сама. Я немов знала, що та дівчина пережила і відчувала. Я розуміла, що слова їй не допоможуть. Вона їх просто не сприйме, і, гадаю навіть не почує. Здавалось, думками вона десь далеко у своєму світі проживає моменти, які її радують.