Знову на шляху

Наступного дня Ліана сиділа в невеликій кав’ярні на розі вулиці, занурена у свій блокнот. Лінії, штрихи, тіні — їй було важливо завершити ескіз до вечора.І тут хтось сів навпроти.— Ну що, не впізнала? — голос звучав знайомо, трохи нахабно, трохи грайливо.Ліана підняла голову. Максим стояв прямо перед нею, усмішка така ж зухвала, а погляд проникаючий.— Ой… — вона зупинилася, намагаючись не показати, що її серце раптом калатало швидше. — Ти… ти вже мене переслідуєш?— Переслідувати — це сильно сказано. Скоріше… випадково зустрів, — відповів він, нахиляючись ближче.— Випадково? — вона посміхнулася криво, більше для себе. — Мабуть, у твоєму словнику це означає “намагатися дістати всіх моїх нервів”.Він сміливо кивнув і знизав плечима.— Добре, зізнаюся. Моя мета — перевірити, чи ти завжди така гарна у відшиванні людей.— Що? — Ліана відкинулася назад. — Гарна? Це ти називаєш гарною поведінку, коли приходиш до дівчини, яка навіть не знає тебе, і намагаєшся її підкрутити?— Ха, а ти справді жорстка. Мені подобається, — відповів він без тіні сорому.Ліана відчула, як щось всередині стискається. Її дратував його нахабний тон, але одночасно вона не могла не помітити… що він зачепив її цікавість.— Знаєш що? — різко сказала вона. — Я не маю часу на ігри. Ти можеш піти.— Пішов би, але боюся, що ти ще мені сподобаєшся, — промовив Максим і посміхнувся так, що Ліана відчула, як її серце пропускає удар.Вона швидко піднялася, збираючи блокнот і сумку, і майже бігла до дверей, відчуваючи дивне поєднання злості, хвилювання і… цікавої напруги.Він наздоганяв її на виході, зупинився на кілька кроків.— Гарантую, ми ще зустрінемось, — сказав він тихо, але впевнено.Ліана кинула на нього холодний погляд і відповіла лише одним словом:— Чекай.І поки вона йшла вулицею, її думки вирували. Вона точно знала одне: цей хлопець буде проблемою. І водночас — вона ще не зрозуміла, що вже зачепив її сильніше, ніж будь-хто до цього.