Розділ 1

Розділ 1

Дощ у великому місті завжди дратував Дениса, а цього вечора був чомусь особливо неприємним. Дрібна мжичка неприємно холодила шкіру, сіре небо, здавалося, тиснула прямо на голову, а на мокрому асфальті чорнильними плямами розпливалися калюжі. Фу, Денис ненавидів таку погоду. Він стояв під козирком зачиненої крамниці й дивився у видошукач своєї камери.

Для більшості фотографів така погода — це суцільна проблема. Мало світла, кадри виходять розмазаними, доводиться тягати із собою штатив. Але Денису штатив був не потрібен, бо його правою рукою був чорний матовий протез із легкого карбону і він тримав професійну камеру непорушно і статично. Рука не тремтіла, її механізм працював бездоганно і тихо, тому що розумні датчики миттєво зчитували сигнали мозку і передавали їх штучним пальцям. Лікарі називали це дивом, в Денис же просто намагався до цього звикнути.

Він повільно проводив об'єктивом уздовж порожньої вулиці, де чорна бруківка виблискувала у світлі ліхтарів. Попереду, біля старої антикварної крамниці з великою темною вітриною, зненацька з'явився самотній чоловік, який, очевидно, поспішав додому у цей пізній вечір. Його відображення ковзало по мокрому склу вітрини, повз яку він якраз ішов. 

Супер! Якраз те, що треба! Фотограф почав чекати, коли чоловік порівняється з центром вітрини, навпроти якої через дорогу і стояв Денис. Він ще подумав, що, напевно, треба вже натискати кнопку фотоапарата, тому що ось-ось зараз чоловік швидко пройде і він не встигне його зняти, аж раптом затвор камери клацнув.

Денис здригнувся і різко опустив фотоапарат. По його спині пробіг неприємний холодок. Він поглянув на свій чорний карбоновий вказівний палець. Той усе ще лежав на кнопці фотоапарату.

«Але ж я не натискав!», — подумав Денис розгублено.

Чорт, його рука спрацювала до того, як він свідомо вирішив зробити знімок! Ніби-то вона сама побачила і відчула, що чоловік увійшов у кадр і це саме та мить, коли треба його сфотографувати.

Денис глибоко вдихнув холодне повітря, намагаючись заспокоїтися. «Та це просто збіг. Можливо, якісь фантомні імпульси. Хірург же мене про це попереджав, що мені буде здаватися, що рука, можливо, діє поза моєю волею!», — переконував він себе. Він потер протезну долоню живою лівою рукою, знизав плечима, поклав фотоапарат у свій наплічник, зиркнув на чорне небо  і швидко пішов до метро, вхід до якого був поруч і злегка затягнутий туманом. Так, на сьогодні вже досить! Треба відпочити. 

Через годину Денис сидів за столом у своїй квартирі і переглядав матеріал, знятий за сьогодні. В кімнаті було вимкнене світло, і світився лише великий монітор, а на столі холола недопита кава. Після пережитого кошмару в містечку Яблуневому фотографія стала для чоловіка не просто роботою, а й єдиним способом відволіктися і триматися за нормальне життя.

Денис скинув фотографії на комп'ютер. Більшість кадрів були вдалими, він сортував знімки та відкидав браковані у кошик на екрані, але його думки постійно поверталися до того останнього знімку біля вітрини. Це було останнє фото за сьогодні, і чоловік нарешті добрався і до нього та відкрив. Трясця! Воно вийшло просто ідеальним! Той незнайомець, якого він фотографував, знаходився точно по центру світлини, а темна вітрина позаду того чоловіка створювала круту й трохи моторошну атмосферу.

— Ну, і чого я злякався? — тихо пробурмотів Денис. — Я зробив крутий знімок! Просто мій протез спрацював швидше за мозок. Гм. Напевно. 

Денис потягнувся до мишки, щоб накласти фільтр, але його погляд випадково зачепився за віддзеркалення у вітрині на знімку. У тіні скла відбивалася вулиця і сам фотограф. Ну, це була звична справа для таких ракурсів.

Але Денис раптом спохмурнів і прокрутив коліщатко мишки, збільшуючи масштаб фотографії. Там, на фото, у відображенні скла, стояв саме він, Денис, фотограф. Його обличчя було закрите камерою, ліва рука підтримувала фотоапарат знизу. Нічого незвичного, все як треба. Ну, так, ну, так... Крім Денисового правого боку, бо там… не було протезу. Замість протезної руки, одягненої в рукав куртки, яка повинна була зафіксуватися на фото, від плеча тягнулася дивна й розмита темна пляма. Вона спотворювала картинку навколо себе, зливаючись із корпусом камери у якусь сіро-чорну безформну тінь. На мить Денису навіть здалося, що від неї відходять ледь помітні дивні чорні нитки, які вп’ялися прямо в фотоапарат.

Чоловік різко відсахнувся від екрану, інстинктивно схопив себе лівою рукою за праве передпліччя, де під пальцями відчувся твердий протез. Все було на місці. Тут, в реалі, але не там, на знімку...

— Боже, так і збожеволіти можна. У мене вже параноя, — прошепотів він, нервово протираючи втомлені очі.

Він знову придивився до монітора. Ну, звичайно ж, це оптичний обман. Ілюзія. Ішов дощ, старе скло вітрини просто деформувалося, було погане освітлення, от і зафіксувалася якась пляма… Камера просто не впоралася зі складним світлом, і на фото проявився цифровий шум, а вже сама фотопрограма отак незграбно склеїла пікселі в химерну пляму. Це звичайнісінький брак, а його мозок, який усе ще не міг забути жахи Яблуневого, просто домалював те, чого він, Денис, боявся найбільше.

Чоловік, заспокоївши себе таким чином,  полегшено зітхнув. Він клацнув мишкою і без жалю відправив зіпсований кадр у кошик. Адже це правильно, чи не так? Навіщо зберігати технічно зіпсоване фото? Про те, що знімав він взагалі-то отого незнайомця біля вітрини, а силуету фотографа майже не видно, він навіть і не зауважив. Денису чомусь дуже нав'язливо та гостро захотілось позбутися тієї фотографії...