Розділ 13. Доки ми чекаємо

Після тієї новини їхній дім змінився.
Ні, стіни залишилися тими самими. За вікном так само шелестіли дерева, вранці пахло кавою, а вечорами Андрій, як завжди, залишав біля ліжка Наталі склянку води.

Змінилося щось інше.
Тепер у кожному їхньому плані було ще одне маленьке «ми».
Вони вже не просто думали, куди поїхати наступного літа.
Вони думали, де стоятиме дитяче ліжечко.
Не просто купували продукти.
Вибирали те, що можна буде їсти майбутній мамі.
Не просто гуляли садом.
Андрій уже подумки уявляв, як колись маленькі ніжки бігатимуть між яблунями.

Іноді Наталі дивилася на нього й усміхалася.
— Ти вже все придумав, правда?
— Що саме?
— Як ти будеш виховувати нашу дитину.
Він зробив серйозне обличчя.
— Звичайно.
— І що ж?
— Спочатку навчу її не боятися собак.
— А якщо це буде хлопчик?
— Тоді теж.
— А потім?
— Потім навчу його або її кататися на велосипеді.
— А ще?

Андрій задумався.
— Любити.
Наталі перестала усміхатися.
— Любити?
— Так.
Він сів поруч.
— Я хочу, щоб наша дитина знала: любов — це не коли тобі ніколи не буває боляче. Любов — це коли поруч є людина, до якої можна прийти навіть тоді, коли боляче.

Наталі мовчала.
Потім поклала голову йому на плече.
— Ти будеш хорошим татом.
— Звідки знаєш?
— Просто знаю.
Через кілька днів вони пішли купувати перші речі для малюка.

Наталі спочатку наполягала, що ще зарано.
— Ми навіть не знаємо, хто це буде.
— А хіба це заважає нам купити щось маленьке?
— Андрію...
— Одну річ.
Вони зайшли до невеликої дитячої крамниці.
Андрій одразу зник між полицями.
— Де він? — запитала Наталі продавчиня.
— Якщо чесно, не знаю. Але, мабуть, десь там, де наймиліші речі.

За хвилину Андрій повернувся.
У руках він тримав крихітний білий боді.
— Подивись.
Наталі взяла його.
— Він такий маленький...
— Наш малюк буде ще меншим.
Вона провела пальцями по м'якій тканині.
І раптом очі наповнилися сльозами.
Андрій відразу помітив.
— Що сталося?
— Нічого.
— Наталі...

Вона усміхнулася крізь сльози.
— Просто я раптом уявила, як колись одягатиму це на нашу дитину.
Андрій обійняв її посеред магазину.
— Тоді беремо більше.
— Ти ж казав одну річ.
— Я передумав.
— І що ще?
Він подивився на продавчиню.
— Усе, що нам сподобається.

Наталі засміялася.
— Ось тому я й не повинна була брати тебе з собою.
Увечері вони розклали покупки на ліжку.
Там лежали крихітний боді, маленька ковдрочка, кілька пар шкарпеток і перша іграшка — м'який ведмедик.

Наталі взяла його в руки.
— Як думаєш, йому сподобається?
— А якщо це буде дівчинка?
— Їй теж.
— Тоді точно.
Вони засміялися.
А потім настала тиша.
Тиха й особлива.

Наталі подивилася на всі ці маленькі речі.
— Андрію...
— Що?
— Мені трохи страшно.
Він одразу перестав усміхатися.
— Чого саме?
— Я боюся, що не впораюся.
Він сів перед нею.
— Ти не повинна знати все одразу.
— Але я маю стати мамою.
— А я — татом.

Він узяв її за руки.
— І ми будемо вчитися разом.
— А якщо помилимося?
— Будемо виправляти.
— А якщо буде важко?
— Триматимемося один за одного.
— А якщо дуже важко?
Андрій поцілував її пальці.
— Тоді триматимемося ще міцніше.

Вона дивилася на нього й поступово заспокоювалася.
— Ти завжди знаєш, що сказати.
— Ні.
Він усміхнувся.
— Просто я дуже люблю тебе.
Тієї ночі вони довго не спали.
Лежали поруч, слухаючи дощ.
Наталі поклала його руку собі на живіт.
— Ще нічого не відчувається.
— Я все одно можу поговорити.
— І що скажеш?

Андрій трохи подумав.
Потім тихо прошепотів:
— Привіт, маленьке.
Наталі усміхнулася.
— Це все?
— Ні.
Він нахилився ближче.
— Ми тебе дуже чекаємо.
За вікном шумів дощ.
У кімнаті було темно, лише слабке світло ліхтаря проникало крізь фіранки.
І Наталі раптом подумала, що ще ніколи не почувалася такою щасливою.

Не тому, що все в її житті стало ідеальним.
А тому, що тепер вона точно знала: коли настануть складні дні, їй буде за кого триматися.
Вона повернулася до Андрія.
— Я люблю тебе.
— Я знаю.
— Звідки?
— Ти дивишся на мене саме так.
— Як?
Він усміхнувся.
— Так, ніби я твій дім.
Наталі заплющила очі.
— Ти мій дім.
Андрій поцілував її в чоло.

І вони заснули, тримаючись за руки.
А десь у тиші ночі під її серцем продовжувалося маленьке життя.
Ще зовсім крихітне.
Ще невидиме.
Але вже таке безмежно люблене.

І їхній дім, де колись жили лише двоє, тепер тихо чекав на третє серце.
Серце, яке одного дня змусить їх зрозуміти:
любов не ділиться, коли в ній з'являється ще одна людина. Вона просто стає більшою.