Розділ 14. Перший удар маленького серця

Весна знову прийшла до їхнього дому.
Стара яблуня зацвіла так рясно, що здавалося, ніби хтось укрив її біло-рожевою хмарою. Наталі любила сидіти під нею з чашкою чаю. Вона вже не поспішала. Її рухи стали повільнішими, а в очах з'явилося особливе світло — світло жінки, яка носить під серцем нове життя.

Андрій вийшов на ґанок.
— Наше маля знову прокинулося?
Наталі усміхнулася.
— Здається, сьогодні воно дуже активне.
Він навколішки сів поруч і обережно поклав долоню на її живіт.
Раптом...
Ледь відчутний поштовх.
Андрій широко розплющив очі.
— Це... це воно?
Наталі засміялася.
— Так.

Він ще раз приклав долоню.
І маленька ніжка ніби відповіла йому ще одним легким дотиком.
Андрій не стримав сліз.
— Наш малюк уже вітається зі мною...
— Мабуть, каже: «Привіт, тату».
Він схилив голову до її живота.
— Привіт, маленьке диво. Ми з мамою дуже тебе чекаємо. Я обіцяю, що завжди триматиму тебе за руку, коли тобі буде страшно. Навчу кататися на велосипеді, читатиму казки перед сном і зроблю все, щоб ти знав: тебе люблять безмежно.

Наталі мовчки дивилася на нього.
У цей момент вона полюбила його ще сильніше.
За кілька тижнів вони вирішили облаштувати дитячу кімнату.
Стіни пофарбували у теплий кремовий колір.
Біля вікна поставили дерев'яне ліжечко.
На полиці з'явилися перші казки.
Андрій власноруч зробив маленьку книжкову полицю у формі будиночка.
— Думаєш, нашій дитині сподобається?
— Якщо вона буде схожа на тебе, то обов'язково любитиме книги.
— А якщо на тебе, то ще й запах свіжої кави.
Наталі засміялася.
— Каву — не скоро.
— Добре. Тоді запах булочок із корицею.

Увечері вони сиділи в дитячій кімнаті.
Світло заходу сонця лягало на дерев'яну підлогу.
У кімнаті було тихо.
— Андрію...
— Так?
— Як думаєш... кого ми чекаємо?
Він усміхнувся.
— Чесно?
— Так.
— Мені байдуже.
Хлопчик чи дівчинка.
Головне, щоб маленьке серце завжди знало: вдома на нього чекають.

Наталі взяла його за руку.
— Саме це я хотіла почути.
Він поцілував її долоню.
— Бо любов не починається в день народження.
Вона починається набагато раніше.
З того моменту, коли двоє людей починають мріяти про когось, кого ще навіть не бачили.

За вікном вечоріло.
У саду тихо шелестіло листя яблуні.
А в будинку, де колись усе почалося з чашки кави й одного простого запитання — «Можна сісти поруч?» — тепер чекали на нове маленьке серце.
І цей дім ставав ще затишнішим.
Бо там, де живе кохання, завжди знаходиться місце для нового життя.