Розділ 4.2 Мій день починається з неї

Він

— Чорт забирай, — прошепотів я сам до себе.

Усе сталося за секунду. Лише короткий погляд убік — на телефон, що лежав на підлокітнику. Повідомлення від партнера. І саме в цей момент колесо влетіло в яму, приховану під калюжею.

Гучно. Безжально. Важкий сплеск вирвався з-під коліс, мов чийсь недоречний жарт. Автомобіль проїхав ще кілька метрів. І раптом щось змусило мене подивитися у бокове дзеркало.

Тоді я побачив її. І миттєво зрозумів: моя неуважність мала наслідки. Вона стояла нерухомо. Майже як тиша. Без жестів. Без крику. Без обурення. Просто стояла посеред ранку, і здавалося, що навколо неї завмер увесь світ.

Тонка бежева сукня прилипла до тіла від води, зрадницьки підкреслюючи силует.

Але спершу погляд зупинився не на цьому. Спочатку я побачив її розгубленість. Потім образу. Потім відчай, який вона відчайдушно намагалася втримати всередині.

Потім я помітив, як крізь тканину проявляється тонка ажурна білизна. Мій погляд ковзнув по її тілу, я зупинився.

Її груди… були ідеальними. Все тіло, як на долоні, але не вульгарно, не зухвало. А просто — красиво. Природньо. Тонка талія. Стегна — округлі, пригорнуті тканиною так, що я не міг відвести очей.

     І попри все це — її погляд і якусь крихку гідність, що не дозволяла їй ані сховатися, ані влаштувати сцену. Саме це вразило найбільше

У грудях усе стиснулося. Легені ніби забули, як дихати. Робота. Зустріч. Замовники. Презентація. Усе раптом відійшло кудись далеко.

Навіть не пам’ятаю моменту, коли нога різко натиснула на гальма. Машина вже здавала назад. Мій вчинок фактично оголив її перед усім містом. І найгірше — я навіть не зупинився одразу.

Хвиля сорому прокотилася всередині настільки гостро, що на мить захотілося просто залишитися і бути поруч. Бути тим, хто хоча б спробує все виправити.

Автомобіль зупинився. Двері відчинилися раніше, ніж я встиг щось обдумати. Кілька швидких кроків назустріч.

І раптом довелося сповільнитися. Поруч із нею відчувалося щось значно більше за провину.  Вона досі не дивилася на мене. Ще ні. Здавалося, увесь її світ зараз тримався на тонкій межі між сльозами і бажанням залишитися сильною.

Наблизившись, я зупинився на відстані кількох кроків. Обережно. М'яко. Так, ніби будь-який необережний рух міг зробити ще болючіше.

— Я... — голос раптом підвів і трохи зірвався.

Довелося вдихнути ще раз.

— Пробачте. Це була моя провина. Я не побачив тієї калюжі. Не встиг зреагувати.

Слова звучали безглуздо. Замало для того, що сталося. Замало для її погляду. Замало для того тремтіння в її плечах. Я ковтнув повітря і тихіше додав:

— Але я побачив вас.

Остання фраза прозвучала зовсім не так, як планувалося. Проте це була правда. Не знав, що вона відповість. І чи відповість узагалі. Але вперше за дуже довгий час був готовий стояти поруч стільки, скільки знадобиться.

Бо її погляд уже врізався в мій простір глибше, ніж будь-який грім. І саме в ту мить прийшло дивне усвідомлення: мій день починається не з презентації. Мій день починається з неї.