Розділ 11: Горизонт розламаного скла

Темрява верхнього виходу зі станції регенерації віддавала смертельним протягом. Це було не те комфортне, розраховане до градуса холодне повітря, яке подавалося у шлюзи підземного бункера, а справжній, дикий подих мертвої планети. Вітер у вузькому вентиляційному каньйоні завивав на одній ноті, схожій на звук зламаного інструмента.

Аліса піднімалася автотехнічними сходами, відчуваючи, як кожен крок віддається важким луном у її потилиці. Її внутрішній інтерфейс усе ще пульсував червоними попередженнями про критичний перегрів нейронного блоку: «СИНХРОНІЗАЦІЯ З СЕРВЕРОМ ВТРАЧЕНА. АВТОНОМНИЙ РЕЖИМ ЖИТТЄЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: 71 ГОДИНА».

Сімдесят одна година. Це був увесь її ресурс. Сімдесят одна година справжнього, неподільного часу, який ніхто не мав права переписати, очистити або відкалібрувати за допомогою чергової біохімічної ін’єкції.

Коли вона вибралася крізь покручену люкову решітку на поверхню, світ влаштував їй чергову перевірку на міцність. Ніч накрила руїни мегаполіса. Беззахисна перед важкими хмарами попелу, поверхня охолола до мінусових температур. Скляний пісок під її берцями взявся крижаною кіркою, яка гучно хрустіла під кожним кроком. Навколо неї стояли мовчазні, тристаметрові скелети хмарочосів, чиї іржаві арматурні ребра прорізали низьке, темно-фіолетове небо.

Аліса зупинилася на края уриву колишнього транспортного естакадного мосту. Дорога під її ногами обривалася прямо в прірву, завалену злиплими остовами автоплатформ. Вона дістала оптичний монокуляр, вмонтований у її шолом, і почала сканувати горизонт.

Усе свідчило про абсолютну загибель. Проте її аналітичний центр, який програмісти так старанно наповнювали детективними алгоритмами, шукав не загальну картину — він шукав аномалії. Вона не вірила у випадкові написи на бетоні. Якщо ті, хто втік із перших фаз Протоколу № 2, вижили, вони не могли просто розчинитися серед отруєного пилу. Їм потрібні були ресурси, джерело енергії та захист від радіаційних штормів.

На відстані чотирьох кілометрів на північний схід, біля самого підніжжя гігантської телекомунікаційної вежі, сканер зафіксував ледь помітне пульсуюче випромінювання у вузькому діапазоні коротких хвиль. Це був не системний сигнал корпорації «Грант Біомедикал». Це був хаотичний, ручний код — ритмічна переривчаста пульсація, схожа на звичайну азбуку Морзе.

«П-А-М-’Я-Т-Ь».

Аліса поправила ремінь гвинтівки й рушила вниз по залишках залізобетонного насипу.

Шлях крізь мертве місто вимагав граничної концентрації. Поверхня не була порожньою у звичайному розумінні. Тут панували автоматичні прибиральні модулі — величезні, іржаві механічні павуки, створені для очищення вулиць від завалів. За п’ятдесят років відсутності операторів їхні прості алгоритми деградували. Для їхніх оптичних датчиків будь-який рухомий об’єкт із тепловим випромінюванням являв собою лише «сміття», яке підлягало подрібненню та термічній переробці.

Аліса просувалася від однієї тіні до іншої, перебігаючи між напівзруйнованими колонними залами колишніх банків та торгових галерей. Вона бачила, як за двадцять метрів від неї прошкандибав п’ятиметровий гусеничний бульдозер-утилізатор. Його масивний гідравлічний ківш зі страхітливим скреготом дробив уламки броньованого скла, а червоний прожектор розсікав темряву, шукаючи нові цілі.

Вона затамувала подих, притиснувшись до залишків цегляної стіни. Її костюм перейшов у режим пасивного маскування, знизивши зовнішню температуру броні до показників навколишнього середовища. Павук-утилізатор провів своїм червоним променем прямо по її шолому, затримався на секунду, зарипів іржавими суглобами й поповз далі, залишаючи за собою глибокі борозну в замерзлому попелі.

Вона видихнула. Кров знову підступила до горла, але вона затовкла цей біль углиб свідомості. «Сімдесят годин. Не витрачай ресурс на слабкість».

Коли вона дісталася підніжжя телекомунікаційної вежі, перед нею відкрився вхід до підземного бункера зв'язку. Тут захисні двері не були вибухнуті — їх навмисно зварили з кількох товстих листів корабельної броні, утворивши неприступний форпост. Згори, з-за залишків бетонного парапету, на неї дивилося чорне дуло автоматичної турелі старого зразка.

Аліса зупинилася, підняла руки у важких рукавичках і відкрила загальний канал зв'язку на тій самій хвилі, де пульсував сигнал.

— Я не з контрольного блоку, — сказала вона, і її голос пролунав у радіоефірі із сухою тріскотнею. — Я Носій № 1. Я пройшла через термінальну фазу Протоколу № 4 і відновила реактор у Секторі 7. Мені потрібні відповіді.

Тиша в ефірі тривала майже хвилину. Здавалося, турель ось-ось закрутить свій триствольний блок і перетворить її графітову броню на місиво. Але потім заваристі двері зі скреготом розсунулися на пів метра.

З темряви прорізався знайомий, важкий і трохи приглушений голос:

— Якщо ти знову покажеш мені дзеркало… я вистрілю без попередження.

Аліса завмерла. Вона повільно зняла шолом, дозволяючи морозному повітрю поверхні торкнутися її обличчя та короткого темного волосся.

Зі щілини в броньованих дверях вийшов чоловік. На ньому був потертий, полапаний комбінезон технічної служби з обрізаними рукавами, під якими проглядалися численні рубці від вживляння біохімічних датчиків. Його обличчя було вкрите глибокими зморшками, а ліве око замінював простий оптичний імплант із блідо-зеленим світлодіодом.

Це був доктор Ерік Ланге. Справжній, старий, пошматований реальністю Ланге, який не мав нічого спільного з тим чепурним психотерапевтом із її вигаданого кабінету на вулиці Старий Млин.

— Алісо… — мовив він, і його єдине живе око розширилося від здивування. — Вони дійсно змогли відтворити твою матрицю у четвертому поколінні.