Розділ 10: Формула сухий землі

Шлюзові двері підземного комплексу розкривалися повільно, з важким гідравлічним шипінням, яке віддавалося вібрацією в кожній кістці Аліси. Це був звук, що остаточно відокремлював минуле від теперішнього. Стерильне, відфільтроване повітря калібрувального блоку з кожною секундою витіснялося іншим — сухим, важким, насиченим гірким пилом, горілим металом і давнім ехо деструкції.

Аліса стояла у центрі шлюзової камери, вдягнена у важкий тактичний костюм із графітового композиту. Костюм облягав тіло, мов друга шкіра, розподіляючи вагу вбудованих систем життєзабезпечення. На її передпліччі сяяв цифровий інтерфейс, що виводив показники пульсу, рівня кисню та радіаційного фону. Жодного шкіряного годинника з блішиного ринку. Жодної важкої вовняної тканини пальта. Лише холодний, розрахований до міліметра функціоналізм.

Поруч із нею стояли ще троє.

Вони були такими ж Носіями — вирощеними й відкаліброваними в сусідніх боксах оперативниками Протоколу № 4. Ліворуч — високий чоловік із застиглим, мов висіченим з граніту обличчям, який у системній документації значився як Носій № 2, а в симуляції носив ім’я Маркус. Праворуч — молода жінка з гострим поглядом і тонкими, постійно стиснутими губами — Носій № 3, колишня «Еліза» з одного з паралельних сценаріїв адаптації. Вони не обмінювалися спогадами про свої віртуальні життя. Кожен із них знав: вигадані долі, розслідування, кохання та трагедії залишилися в пробірках на п’ятдесят метрів нижче підшкірного шару мертвої породи. Тут діяли інші закони.

— Вихід через п’ять секунд, — пролунав у вбудованих у шолом динаміках синтетичний голос диспетчера. — Ваша мета — сектор 7-Північ. Автоматична станція регенерації атмосферних фільтрів припинила передачу даних шість годин тому. Якщо локальний реактор вийшов із ладу, весь підземний сектор калібрування втратить живлення через сорок вісім годин. Завдання: провести розвідку, усунути пошкодження або вилучити первинні накопичувачі даних.

— Зрозуміло, — коротко кинула Аліса.

Останній засув клацнув, і перед ними відкрився світ, який вона бачила лише крізь броньоване скло балкона.

Перше відчуття від справжньої землі було нищівним. Не було ні романтичного осіннього дощу, ні вогкого портового туману. Поверхня планети являла собою безкрайнє плато з пресованого попелу та шлаку. Небо над головою мало колір виплившого олова — важке, низьке, позбавлене сонячного диска, який угадувався лише по розмитій, розпеченій плямі десь на північному заході. Вітер не дув — він повз по землі, піднімаючи дрібні чорні вихори, які скрипіли на броні костюмів.

— Сканери фіксують високий рівень іонізації, — мовив Маркус, опускаючи візор шолома. Його голос у загальному каналі зв'язку лунав металево й чисто. — Навігаційні супутники не відповідають. Ідемо по магнітній засічці.

Вони рушили шеренгою, тримаючи дистанцію в п’ять метрів. Аліса йшла першою. Її відновлена, штучно створена мускулатура працювала з бездоганною точністю, проте всередині її свідомості залишався фантомний центр, який усе ще намагався аналізувати оточення через призму старих звичок. Вона зловила себе на тому, що шукає поглядом вивіски вулиць, арки будинків чи хоча б залишки бруківки. Але під її берцями була лише випалена скеля, покрита шаром склянілого піску.

За два кілометри від шлюзу перед ними виросли контури того, що колись було мегаполісом. Це не були красиві старовинні кам’яниці з високими вікнами. Це були гігантські, тристаметрові титанові ребра залізобетонних монолітів, випалені термоядерними спалахами минулого століття. Вони стирчали з попелу, мов скелети невідомих науці гігантських істот. Між ними пролягали каньйони колишніх проспектів, завалені іржавими остовами транспортних платформ та злиплими масами розплавленого скла.

— Чисто, — подала голос Носій № 3, оглядаючи бічні розвалини через оптичний приціл своєї гвинтівки. — Жодного теплового підпису. Біологічна активність нульова.

— Вона й не може бути біологічною, — тихо мовила Аліса, не припиняючи руху. — Ті, хто вижив на поверхні, давно перестали бути біологією.

Вони увійшли в зону тіні від центрального моноліту. Тут температура миттєво впала на п’ятнадцять градусів. На стінах зруйнованого бункера станції регенерації зберігся напівстертий символ — той самий, який Аліса бачила в симуляції на документах Віктора Гранта: переплетені спіралі ДНК всередині трикутника.

Правда симуляції була не просто вигадкою. Її творці брали фрагменти реальної історії та реальних технологій, щоб заповнити порожнечу в головах Носіїв. Грант існував. "Грант Біомедикал" існувала. Вони були тими, хто збудував ці підземні бункери перед тим, як світ остаточно згорів у вогні останньої війни.

— Вхідні двері вибухнуті зсередини, — зауважив Маркус, вказуючи на покручений лист броньованої сталі, вигнутий назовні, ніби щось колосальне вирвалося з глибокого підземелля на поверхню.

— Або хтось намагався перекрити вихід тому, що було всередині, — поправила його Аліса, перевіряючи заряд енергетичного модуля своєї зброї. — Світлові прилади — увімкнути. Називаємо об'єкт «Зона 7».

Вони переступили через розплавлений поріг і занурилися у пітьму станції.

Усередині бункера панував абсолютний холод. Повітря тут було не просто сухим — воно здавалося мертвим, замороженим у часі. Промені ліхтарів вихоплювали з темряви повалені серверні стійки, розірвані товсті кабелі живлення, що звисали зі стелі, мов замерзлі ліани, та гігантські цистерни з біореагентами, які тріснули від внутрішнього тиску.

Аліса рухалася коридором, відчуваючи, як її аналітичний центр, закладений програмістами, працює на повну потужність. Вона фіксувала кожну деталь: дрібні подряпини на металі, характер розривів кабелів, кути падіння уламків. Це не був результат вибуху реактора. Це був результат систематичного, жорстокого штурму.