Розділ 9: Нульова зона

Темрява не мала ні ваги, ні температури, ні звуку. Вона була щільною та абсолютно суцільною, поки в її центрі не прорізався гострий, тріскучий спалах, схожий на коротке замикання у високовольтній мережі.

Аліса розплющила очі.

Світло виявилося сліпучо-білим, стерильним і беземоційним. Воно не лилося з вікна й не відбивалося від мокрого асфальту — воно виходило прямо зі стелі, зібраної з квадратних світлодіодних панелей. Вона лежала на твердій, анатомічно вигнутій кушетці з білого пластику. До її скронь, зап’ястків та грудної клітки приєднувалися тонкі прозорі трубки, якими ритмічно пульсувала блідо-рожева рідина. Жодного револьвера, жодного засніженого молу, жодного провулку біля порту й жодного тупого болю від пострілу в скроню не було.

Вона спробувала поворухнути рукою, але пальці підкорилися з важкою, трисекундною затримкою. Сигнал від мозку до м’язів ішов через густий, в’язкий опір, ніби її нервова система була занурена в гліцерин.

— Реакція зорового нерва в нормі. Дихальний центр перейшов на автономний режим, — пролунав поруч рівний, позбавлений будь-яких відтінків жіночий голос.

Аліса повільно повернула голову. На шиї не було шрамів, а шкіра здавалася абсолютно гладкою та чужою. Поруч із кушеткою стояла висока жінка в бездоганно білому силіконовому фартуху поверх медичного костюма. Її обличчя було приховане за захисним щитком, але за прозорим пластиком Аліса розгледіла абсолютно байдужі, сері очі.

— Де… я? — спробувала мовити Аліса.

Її голос був не її. Він був чистішим, вищим, позбавленим того знайомого оксамитового хрипу, який вона чула все своє свідоме життя.

— Ви в блоці калібрування № 4, — відповіла жінка, не відриваючись від прозорого планшета, на якому швидко бігли графіки нейронної активності. — Симуляційний цикл «Аліса Дюпон. Версія 8.2» завершено. Загальний час занурення — сорок вісім хвилин. Вийшов чудовий показник стресостійкості. Ви змогли протриматися в сценарії «Реконструкція» до моменту самоліквідації без критичного розпаду матриці.

Аліса затамувала подих. Вона спробувала сісти, але фіксатори на плечах автоматично стиснулися, м’яко, але непорушно притискаючи її назад до кушетки.

— Що за маячня… Я була на молу. Там був Грант. Я вистрілила…

— Віктор Грант — це лише логічний анкор, створений для прискорення термінальної фази, — перебила її медик, нарешті опустивши планшет і подивившись на неї прямо. — Як і доктор Ланге. Як і садиба фон Бергів. Як і весь той детективний сюжет, який ваш мозок так старанно конструював із залишків прочитаних книжок та чужих кримінальних справ. Нам потрібно було створити ідеальний критичний стрес, щоб перевірити, як нове тіло реагує на усвідомлення власної штучності.

Жінка натиснула сенсорну панель на боці кушетки. Фіксатори розтиснулися.

— Ви можете підвестися, Носію.

Аліса повільно спустила ноги на холодну, підігріту підлогу. Вона звівся на ноги, відчуваючи дивну, майже невагому легкість у суглобах. На ній був простий сірий комбінезон без жодних розпізнавальних знаків. Вона озирнулася довкола.

Приміщення було величезним. Це був не кабінет і не підвал, а колосальний підземний ангар, поділений на сотні скляних боксів. У кожному з них, занурені в прозорий гелевий розчин, висіли людські тіла. Чоловічі, жіночі, молоді, літні. До їхніх голів підключалися такі ж самі біохімічні трубки, а на моніторах поруч висвітлювалися тисячі рядків коду, графіків та імен.

Аліса підійшла до найближчого скляного боксу.

За склом у прозорій рідині висіла жінка з довгим світлим волоссям. На її лівому зап’ясті сяяв золотий браслет із великим смарагдом, а на моніторі над її головою миготів напис: «ЕКСПЕРИМЕНТ № 02. СТАТУС: СИНХРОНІЗАЦІЯ. СЦЕНАРІЙ: "САРАФАННИЙ ШОК"».

Це була Еліза. Справжня, незрушна, вилучена з реальності Еліза, чия свідомість зараз так само блукала по якомусь вигаданому лабіринту, шукаючи вихід із власного божевілля.

— Вона теж пройде через термінальну фазу? — тихо запитала Аліса, дивлячись на занурене у сон обличчя жінки.

— Всі проходять, — відповіла медик, підходячи ззаду. — Хтось ламається на перших хвилинах, коли розпізнає нестиковки в часі, і тоді матрицю доводиться очищати й завантажувати заново. Хтось, як ви, будує складні, красиві, логічні історії, аби захистити своє «я» від знищення. Ви вигадали собі детективну агенцію, шрами, годинник на блішиному ринку, навіть дощ у порту — тільки б не бачити цієї кімнати. Ваш мозок бійця виявився дивовижно винахідливим.

Аліса повільно піднесла руки до обличчя. Вона торкнулася лоба, брови, щок. Жодного шраму. Жодної пам'яті про справжній біль. Усе, чим вона жила останній рік, усе, що вважала своєю перемогою, своїм відновленням, своєю особистістю — виявилося лише складним графіком нейронного збудження у пробірці.

Вона повернулася до медика. Її очі більше не випромінювали паніки. У них з’явився новий, абсолютно холодний і прозорий розрахунок.

— Якщо «Аліса Дюпон» була симуляцією… то хто я насправді?

Медик посміхнулася — вперше за весь час, але ця посмішка була абсолютно професійною, як у викладача, який задоволений відповіддю студента.

— Ви — перший стабільний екземпляр Протоколу № 4. У вас немає минулого імені, бо ви не були взяті з вулиці чи з лікарні. Ви були вирощені в цій лабораторії шість місяців тому. Увесь цей час ми наповнювали вашу порожню матрицю конструйованими спогадами, щоб створити особистість із високим рівнем аналітичного мислення та незламною волею до виживання. Нам потрібен був ідеальний оперативник, який зможе діяти в умовах абсолютного хаосу.

— Оперативник для чого?

Медик відступила вбік, і масивна металева стіна в кінці ангара повільно розсунулася, відкриваючи вид на величезний панорамний балкон.