Розділ 8: Ехо у порожньому дзеркалі

Грудень прийшов у місто не з білим пухнастим снігом, а з колючою, замерзлою крупою, що день і ніч стукала у мансардне вікно Аліси, наче намагалася вибити скло і пробратися всередину. Портовий район затих. Кораблі рідше заходили у гавань через важкі зимові шторми, а вуличні ліхтарі вмикали вже о третій годині дня, перетворюючи довгі вечори на нескінченну смугу сутінків. Для більшості людей це була пора затишку та святкових приготувань, але для Аліси цей грудень став першим випробуванням абсолютною, непорушною монотонністю.

Її студія на останньому поверсі стала фортецею, де кожна річ мала своє чітке, незмінне місце. На дерев’яній полиці біля ліжка рівними рядами стояли книги з криміналістики та психології, на робочому столі лежав один-єдиний нотатник у цупкій шкіряній обкладинці, а поруч — старий чавунний чайник, від якого щоранку піднімався густий білий пар. Вона більше не тримала вдома жодних медикаментів, окрім звичайного аспірину та трав’яних чаїв. Препарати, які колись давав їй Ерік Ланге, давно закінчилися, і її мозок тепер працював без жодних біохімічних милиць. Біль у коліні зник, залишивши лише тонкий, білуватий шрам, а мова була чистою, гострою та бездоганною.

Той вівторок починався як сотні інших буденних днів. Аліса сиділа за столом, вивчаючи звіт про фінансові перекази одного з місцевих торговельних агентств, коли на першому поверсі під’їзду пролунав дзвінок поштової скриньки. Звук був сухим і гучним, він прорізав тишу будинку, змусивши її на секунду відірвати очі від паперів. Вона рідко отримувала листи — зазвичай це були рахунки за комунальні послуги або запити від місцевих адвокатів.

Накинувши на плечі тепле вовняне пончо, вона повільно спустилася крутими сходами вниз. У металевому ящику з її номером лежав один-єдиний конверт. Він був виготовлений із щільного, дорогого паперу кремового відтінку — такого самого, який використовував доктор Марк Вейн для своїх медичних карток. На конверті не було ані поштової марки, ані зворотної адреси. Тільки її ім’я, виведене від руки швидким, але бездоганно каліграфічним почерком: «Алісі Дюпон».

Аліса завмерла біля поштових скриньок. Її серце зробило один важкий, виразний удар, але не прискорилося. Перша хвиля тривоги, яка колись піднялася б від самого живота і заблокувала б подих, цього разу згасла, не встигнувши розгорітися. Вона взяла конверт, піднесла його до обличчя і вдихнула повітря. Жодного аромату антисептика чи фенолу. Лише запах сухого паперу та вогкого грудневого вітру, який пробивався крізь щілини в під’їзній брамі.

Вона піднялася назад до своєї студії, зачинила двері на засув і сіла за стіл. За допомогою металевого мастихіна — того самого, який колись слугував їй єдиним захистом у підвалі — вона обережно розрізала верхній край конверта. Усередині лежав один аркуш щільного картону та невеличкий металевий ключ із вибитим номером «104».

Вона розгорнула лист. Почерк був чужим — дрібним, трохи похилим ліворуч, з гострими хвостами біля літер.

«Алісо. Якщо ти читаєш це, значить, я більше не контролюю події навколо себе. Ті, хто фінансував дослідження Марка Вейна, це не лише Джуліан і родина фон Берг. У Вейна був ще один інвестор — людина, чиє ім’я ніколи не фігурувало у судових протоколах і чиї статки дозволяють купувати не просто довідки, а цілі психіатричні клініки за кордоном. Вони шукають первинний архів — той самий, який Марк намагався вивезти у своїй валізі. Але Марк був надто обережним. Він зробив дублікат усіх нейронних матриць та записів процесів заміщення. Ключ, який лежить у конверті, від камери переховування на старому автоматичному пункті зберігання біля Північного молу. Коридор 1, комірка 104. Я залишаю це тобі, бо ти — єдина людина, яка знає, як виглядає правда зсередини. Зроби з цим те, що вважатимеш за потрібне. Але поспішай. Доктор Ланге сьогодні вранці не вийшов на зв'язок».

Лист не мав підпису. Але Алісі не потрібен був підпис, щоб зрозуміти, хто його написав. Це могла бути тільки одна людина — Джуліан, який чекав остаточного вироку в закритому бліці для підслідних і, мабуть, використав свої останні зв’язки, щоб переправити цей лист до того, як його позбавлять контакту зі зовнішнім світом.

Аліса перечитала лист двічі. Її погляд затримався на останньому реченні: «Доктор Ланге сьогодні вранці не вийшов на зв'язок».

Вона блискавично підхопилася з крісла, підійшла до настільного телефону й набрала номер будинку на вулиці Старий Млин. Довгі, монотонні гудки лунали у слухавці: під… під… під… Ніхто не піднімав слухавку. Вона зачекала хвилину і зателефонула знову. Результат був той самий. Тиша за потрійним засувом старовинного гранітного будинку залишалася непорушною.

Аліса не вагалася жодної секунди. Вона відчинила сейф, витягла звідти свій револьвер калібру .38, перевірила барабан і заховала зброю у внутрішню кишеню важкого дощового пальта. Ключ із номером «104» ковзнув у її кишеню поруч із годинником.

Злива на вулиці переросла у справжню снігову бурю. Дрібна замерзла крупа била в обличчя, коли Аліса бігла до зупинки таксі. Місто занурювалося у вечірній хаос: машини повільно повзли по слизькому асфальту, світло фар розмивалося у щільному білому тумані, а перехожі ховали обличчя у високі коміри, поспішаючи до своїх теплих домівок.

Коли таксі зупинилося біля повороту на вулицю Старий Млин, Аліса наказала водієві зачекати за рогом. Вона вийшла з машини, притискаючись до сірих кам’яних стін будівель, і повільно рушила вглиб провулку.

Будинок номер 4 виглядав темним і вимерлим. Жодне вікно на верхніх поверхах не світилося, а з боку старого річкового русла чувся лише гучний, холодний шум води, яка крутила іржаві залишки затворного механізму млина. Проте Аліса одразу помітила одну деталь, яка змусила її зупинитися за тінню високого паркану: масивні дубові двері будинку були ледь помітно прочинені. Важкі залізні засуви, які Ланге завжди закривав на три оберти, були вибиті або акуратно зняті з петель.