Розділ 5: Архітектура згарища

Вода в дренажному колекторі пахла сирістю, залізом та розкладеним листям. Вона сягала Алісі до кісточок — крижана, гнила рідина, що просочувалася крізь діряві черевики й обпікала шкіру.

Колектор являв собою вузький тунель, викладений темно-червоною цеглою ще наприкінці дев'ятнадцятого століття. Промінь маленького ліхтаря, який дав їй Ланге, важко пробивав щільну, майже відчутну на дотик темряву. Повітря було настільки важким, що кожен вдих віддавався металевим присмаком на язиці.

Аліса йшла повільно, кульгаючи на ліву ногу. Дія другої дози стимулятора, яку вона ввела перед входом у тунель, тримала її нервову систему у стані граничної, май майже бритвеної гостроти. Тіло більше не тремтіло — воно перетворилося на натягнуту струну.

Вона просувалася вперед, тримаючи в правій кишені пальто револьвер, а в лівій — зв'язку ключів. Пальці безперервно перебирали металеві грані, зупиняючись на ключі з позначкою «Б-12».

Згідно зі схемою, яку Ланге накреслив на клапті паперу, колектор мав привести її до старого водозбірного колодязя прямо під південним крилом садиби. Там, за іржавою решіткою, починалися підвальні приміщення, про які не було жодного згадування в сучасних план-схемах будинку.

Через двадцять хвилин ходьби тунель уперся в масивну вертикальну решітку зі сталевих прутів. За нею вгадувалися сходи, що вели вгору, у глуху темряву.

Аліса піднесла ліхтар ближче. На решітці висів важкий навісний замок, укритий товстим шаром іржі.

Вона дістала зв'язку ключів і спробувала вставити перший — той, що мав маркування «P-0».

Ключ увійшов із сухим скрипом, але не повернувся. Вона спробувала другий — «Дзеркало». Борідка ключа була надто широкою.

Тоді вона взяла третій — «Б-12».

Ключ легко ковзнув у шпарину, ніби його змащували щодня. Вона натиснула на дужку, повернула ключ праворуч — і замок відгукнувся важким, вологим клацанням.

Аліса обережно відсунула важку решітку. Залізо закричало на петлях, і цей звук луною рознісся по тунелю. Вона завмерла, притиснувшись до стіни, чекаючи на можливу реакцію.

Тиша. Тільки мірний стук крапель води: пап… пап… пап…

Вона прослизнула крізь отвір і почала підніматися кам’яними сходами. Сходинки були слизькими від моху. З кожним кроком вгору запах гнилі поступався місцем іншому аромату — гострому, стерильному, чистому запаху фенолу та заспокійливих ліків. Це був запах клініки. Запах Марка Вейна.

Нагорі сходи закінчувалися дубовими дверима, вкованими залізними смугами. У центрі дверей знаходилася вузька оглядова щілина, закрита зсередини засувом.

Аліса приклала вухо до дерева. Жодного звуку.

Вона витягла з кишені маленький плаский ключ із написом «Правда».

Цей ключ не підходив до звичайних замків — він був занадто тонким, із витіюватими насічками на боках. На дверях підвалу не було відповідної шпарини.

Вона освітила ліхтарем одвірок і помітила непомітну панель із темного латунного сплаву, вмонтовану прямо в кам'яну стіну поруч із дверима. У центрі панелі була невелика вертикальна щілина.

Аліса вставила ключ. Вона повернула його на дев'ятнадцять градусів ліворуч, як вказувала маленька засічка на металі.

Усередині стіни щось сухо клацнуло. Включився прихований механізм. Важкі засуви всередині дверей безшумно відійшли убік, і двері ледь помітно прочинилися, випускаючи у темряву смугу тьмяного, жовтуватого світла.

Аліса витягла револьвер, взвела курок і зробила крок усередину.

Приміщення, у якому вона опинилася, не схоже було на катівню чи сирий підвал. Це була підземна лабораторія, обладнана за останнім словом техніки, але збережена у напіврозрушеному інтер’єрі старовинного винного льоху.

Аркові кам'яні склепіння сусідствовали з хромованими стійками для крапельниць, моніторами життєдіяльності та медичними шафами, заповненими сотнями прозорих флаконів.

У центрі кімнати стояла велика скляна капсула — герметичний бокс, схожий на кувез для новонароджених або портативну барокамеру. До неї тягнулися десятки силіконових трубок, по яких повільно пульсувала темно-рожева рідина.

Аліса повільно підійшла до капсули. Промінь її ліхтаря впав на скло.

Усередині, занурена у прозорий поживний розчин, лежала жінка.

Вона була абсолютно голою, її тіло вкривали тонкі датчики, прикріплені до скронь, грудей та кінцівок. Її обличчя було блідим, майже прозорим, а довге темне волосся плавало у воді, як дивні морські водорості.

Аліса нахилилася ближче.

На лівій руці цієї жінки — прямо між великим і вказівним пальцем — чітко червонів глибокий, двосантиметровий поріз. Шврам на її шкірі був свіжим, розбухлим від води, але абсолютно реальним.

На її зап’ясті не було жодних прикрас.

Аліса притисла долоню до скла капсули.

Це була Еліза. Справжня Еліза фон Берг. Вона не була в закордонній клініці. Вона не була в деменції. Вона була тут — у стані медикаментозної коми, виступаючи живою матрицею, біологічним оригіналом, з якого Марк щотижня знімав нейронні показники, щоб впорскувати їх у мозок Аліси.

— Вона не прокинеться, — пролунав позаду сухий, розмірений голос.

Аліса розвернулася за частку секунди, підвівши револьвер і навівши дуло прямо в простір між очима людини, яка стояла в дверях.

На порозі стояв Джуліан.

Він був без пальто, у простому сірому светрі з коченнями на ліктях. У його руці не було зброї. Він тримав лише невеликий металевий пульт із єдиною червоною кнопкою.