Розділ 4: Анамнез неіснуючих тіней

Старий пікап важко перевалився через вибоїну на під’їзді до міста, і цей поштовх віддався гострим болем у хребті Аліси. За вікном заміський сосновий ліс остаточно поступався місцем сірим, напівпорожнім промзонам. Дощ, що лив без упину, розмивав обриси низьких цегляних парканів, за якими стирчали іржаві остови складських кранів.

Аліса сиділа, притиснувши коліна до грудей. Її тіло все ще дрібно тремтіло, але це вже був не стільки холод, скільки ознака того, як її нервова система божеволіла під тиском нейролептика.

Вона подивилася на свої пальці. Вони здавалися їй чужими — надто довгими, надто тонкими, позбавленими звичних мозолів, які раніше залишалися від постійної роботи з документами, важкими теками та металевими затискачами.

Водій пікапа — літній чоловік у потертій кепці — час від часу косився на неї через плече. У його погляді змішалися побоювання й глухий смуток людини, яка за своє життя бачила надто багато зла, щоб дивуватися його наслідкам.

— Скидається на те, що вам добряче дісталося, дівчино, — мовив він, не чекаючи відповіді. Голос його був низьким і хрипким від багатогорічного куріння. — У нас у передмісті різне кажуть про ті закриті маєтки за лісом. Офіційно там живуть поважні пани — архітектори, меценати, професори з медичного. А нефіційно… по ночах туди машини без номерів їздять частіше, ніж швидкі до міської лікарні.

Аліса відкрила рот. Вона хотіла вимовити хоча б одне слово — «дякую», «зупиніть», «Ланге» — але з її горла знову вирвався лише уривчастий, безглуздий звук.

Вона міцно заплющила очі й ударила кулаком по власному коліну. Біль від свіжої рани трохи протверезив її, розганяючи туман, що затягував свідомість.

Не намагайся говорити через голос, — наказала вона собі. — Використовуй інші шляхи.

Вона запхала руку в кишеню светра, дістала металевий мастихін, який усе ще стискала в долоні, і кінчиком його леза швидко, глибокими подряпинами видерла на пластиковій панелі приладної дошки пікапа кілька літер:

СТАРИЙ МЛИН, 4

Водій на секунду відвів очі від дороги, подивився на подряпаний пластик, а потім знову на неї.

— Доктор Ланге? — запитав він, зсунувши кепку на потилицю. — Ви до Еріка?

Аліса швидко, гарячково кивнула.

— Тоді вам пощастило, що ви зупинили саме мене, — зітхнув чоловік. — Старий Ерік уже роки три як не приймає в клініці. Після того, як його випхали з вченої ради за його «нетрадиційні погляди» на відновлення пам’яті, він зачинився в своєму глухому кутку. Кажуть, він там зовсім здурів зі своїми реактивами та записами. Але якщо хтось у цьому місті й тямить у тому, як збирати докупи розбиту голову — то це він.

Він повернув кермо, і пікап звернув у вузький провулок, затиснутий між двома високими кам’яними стінами.

Будинок номер 4 на вулиці Старий Млин більше нагадував занедбане фортечне укріплення, ніж житло лікаря. Напівкруглий фасад із темного, вкритого мохом граніту, вузькі вікна-бійниці на верхніх поверхах і масивні дубові двері, вковані залізними смугами.

За будинком чулося глухе, безперервне шуміння води — поруч протікала мала річка, яка колись крутила жорна старого міського млина.

Пікап зупинився біля ганку.

— Далі самі, дівчино, — сказав водій, не заглушаючи двигуна. — Я б радив вам не затримуватися на вулиці. Якщо за вами є погоня, то на цих вуличках вас затиснуть, як у пастці.

Аліса беззвучно кивнула, вискочила з кабіни і, кульгаючи на закривавлену ногу, підбігла до важких дверей.

На дверях не було дзвінка — лише важкий чавунний молоток у формі левової голови. Вона схопила його і тричі вдарила по залізу. Звук луною рознісся по вузькому провулку.

Хвилину панувала тиша. Тільки дощ стукав по бруківці та десь далеко, у районі промзони, завивала сирена.

Потім за дверима пролунало важке клацання засувів. Двері прочинилися на декілька сантиметрів, і в щілині з’явилося бліде, пооране глибокими зморшками обличчя чоловіка років шістдесяти. На його носі косо сиділи окуляри у товстій роговій оправі, а лисину обрамляло сиве, скуйовджене волосся.

— Я нічого не купую і не даю інтерв’ю, — сухо мовив він і вже збирався зачинити двері.

Аліса зробила крок уперед і вставила носок свого закривавленого черевика між дверима та одвірком. Вона підняла ліву руку і випростала її перед очима чоловіка.

На її зап’ясті все ще сяяв золотий браслет із смарагдом, але вона розгорнула долоню і показала йому ключі. Маленький ключ із написом «Правда» виблискував у її тремтячих пальцях.

Чоловік задерев’янів. Його погляд перемістився з ключа на її обличчя, на розширені від жаху та болю зіниці, на подряпане обличчя і брудний светр.

— Боже мій… — прошепотів він. Голос його втратив усю сухість. — Алісо?

Він різко розчинив двері, схопив її за рукав і затягнув усередину, миттєво засунувши всі засуви та заблокувавши двері важким залізним засувом.

Усередині будинок доктора Еріка Ланге нагадував суміш хімічної лабораторії та антикварної крамниці. Високі стелі ховалися у напівтемряві, а вздовж стін тягнулися стелажі, вщент заповнені скляними банками з невідомими розчинами, стопками жовтих медичних карт, старими анатомічними атласами та різноманітними приладами, призначення яких Аліса не могла навіть уявити.

Ланге посадив її у важке шкіряне крісло біля каміна, у якому жевріло кілька вуглин, і миттєво кинувся до довгого робочого столу, заставленого колбами.

— Мовчи, — швидко сказав він, хоча вона й так не могла вимовити ні слова. — Не намагайся видавити ні звуку. Я бачу фазу. Третя фаза — сенсорна афазія, викликана блокуванням броккового центру. Марк використовував модифікований скополамін у зв’язці з тріфлуоперазином, так?