Розділ 3: Лабіринт із дзеркальним покриттям

Слова Марка застрягли у повітрі, важкі та холодні, як краплі ртуті.

Аліса спиною відчувала шорстку поверхню робочого стола. Її пальці, що ховалися за спиною, намацали тонкий металевий мастихін. Його лезо було гнучким і непридатним для справжнього захисту, але це була єдина зброя проти світу, який щохвилини переписував її існування.

— «Найамбітніший проект»? — вона вимовила це повільно, прощупуючи кожне слово, ніби переходила річку по хибних каменях. — Ви стерли моє життя. Ви перетворили мене на фантом.

Марк зробив ще один крок уперед. На його обличчі не було ані краплі агресії — лише глибока, майже наукова зацікавленість. Так біолог спостерігає за мутацією клітини під мікроскопом.

— Ми не стерли твоє життя, Алісо, — лагідно заперечив він, розстібаючи ґудзик на своєму пальті. — Ми звільнили тебе від нього. Коли ти прийшла до мене як приватний детектив — зламана, виснажена травмами власного минулого, із суїцидальними нахилами та безпросвітним богом забутим життям — ти сама шукала втечі. Ти шукала виходу. І коли ми зрозуміли, що справжню Елізу вже не повернути до нормального стану, ти стала ідеальним судинам.

— Де вона? — Аліса стиснула лезо мастихіна так міцно, що метал врізався в шкіру долоні. — Де справжня Еліза?

Джуліан, який досі мовчки стояв у дверях, зробив крок у кімнату. Його обличчя більше не виражало турботи чи жалю. Воно було абсолютно порожнім — маска людини, яка втомилася від довгого, виснажливого спектаклю.

— Вона там, де їй спокійно, — сказав Джуліан. Його голос втратив свій оксамитовий тембр і став сухим, як шелест сухого листя. — Там, де немає болю, пам’яті та страху. Вона в безпеці. І ти будеш у безпеці, якщо просто припиниш опиратися.

— Ти вбив її? — Аліса перевела погляд з одного чоловіка на іншого. — Ви вбили її, а мене змусили посісти її місце, щоб приховати злочин?!

Марк легко похитав головою і дістав із кишені невеликий шприц-пістолет, зарядивши в нього ампулу з прозорою рідиною.

— Ніяких вбивств, Алісо. Ми науковці та практикі, а не варвари. Еліза перебуває у спеціалізованому закладі за кордоном, у стані глибокої деменції, з якого вже немає вороття. Але її родина володіє статками, її статки вимагають присутності дієздатної спадкоємиці, а Джуліану потрібна була дружина, яка б не ставила зайвих питань і зберігала статус-кво. Ти стала Елізою. Ти отримала її дім, її статки, її чоловіка. Ми дали тобі бездоганну історію. Чому ти так запекло чіпляєшся за своє нікчемне минуле?

— Тому що воно МОЄ! — викрикнула вона.

У цей момент Аліса зробила те, чого вони не очікували. Вона не кинулася на Марка і не спробувала вискочити у двері, які перекривав Джуліан. Вона резко розвернулася і з усієї сили вдарила важким металевим мастихіном прямо в центр великого дзеркала.

Скло затріщало. Гострий, глухий звук розітнув тишу майстерні. Дзеркальне полотно вкрилося сіткою глибоких тріщин, розпадаючись на сотні кривих скалок.

Один із великих уламків упав на підлогу, викрививши відображення Марка та Джуліана. Скориставшись секундою замішання, коли чоловіки мимоволі закрили обличчя від можливих бризок, Аліса схопила з робочого столу важкий важільний декор — бронзовий підсвічник — і з силою жбурнула його у вікно майстерні.

Скло панорамного вікна випало назовні з гучним дзвеном. У кімнату увірвалося вологе, крижане ранкове повітря, пахнуче сосновою хвоєю та вогкою землею.

— Алісо, ні! — закричав Джуліан, кидаючись уперед.

Аліса не роздумувала. Вона вистрибнула крізь розбите вікно на мокру траву передбудинкового газону. Висота була невеликою — перший поверх, але падіння вибило повітря з її легень. Вона відчула, як гострий камінь розрізав її коліно через тонку тканину домашніх штанів.

Біль був чистим. Біль був реальним. Вона не відчувала його фантомно — це була реальність її теперішнього тіла.

Не зважаючи на біль, вона підхопилася і кинулася вглиб туманного соснового лісу, що оточував садибу.

— Алісо! Зупинись! Ти не виживеш без нейтралізатора! — лунав позаду далекий крик Марка. — Процес уже запущено! Твій мозок розпадеться за сорок вісім годин!

Вона не слухала. Гілки дерев били її по обличчю, вириваючи пасма волосся. Вогкий туман обпікав бронхи. Вона бігла, стискаючи у кишені світло-сірого светра два предмети, які змогла здобути: маленький металевий диктофон і зв’язку ключів з невідомим літерним маркуванням.

Вона бігла майже пів години, поки ноги остаточно не перестали її слухати. Туман у лісі був настільки щільним, що межа між землею та небом здавалася розмитою.

Аліса опустилася на коліна біля підніжжя старої похиленої сосни, важко дихаючи. На її долонях були подряпини, з коліна струменіла темна кров, забарвлюючи білу тканину. Вона дістала з кишені зв’язку ключів.

Три важких сталевих ключі й один маленький, плаский, схожий на ключ від банківського осередку чи поштової скриньки. На кожному з них висіла маленька металева бірка з вигравіруваним символом.

На першому ключі: «Б-12».

На другому: «P-0».

На третьому: «Дзеркало».

На маленькому пласкому ключі написано було лише одне слово: «Правда».

Аліса притисла ключі до грудей. Отже, запис на диктофоні не брехав. Вона залишила собі підказки до того, як її пам'ять була знову піддана хімічному очищенню. Вона грала в шахи сама із собою, де її власна свідомість була шахівницею, а Марк із Джуліаном — гравцями, які щоразу переставляли фігури.

Вона витягла диктофон. Індикатор батареї ледь помітно миготів червоним світлом. Пристрій помирав.

Аліса затиснула кнопку перекручування назад, сподіваючись, що на стрічці чи цифровій пам'яті є ще щось після білого шуму, який перервав її минулий запис.