Розділ 2: Анатомія фантомного болю

Двері майстерні відчинилися без рипіння. На тлі яскравого світла з коридору силует Джуліана здавався майже велетенським. Він застиг на порозі, тримаючи в правій руці кришталеву склянку з водою, у якій м’яко похитувалася кругла прозора таблетка.

— Ти знову не ввімкнула верхнє світло, Елізо, — м’яко сказав він. Його голос залишався рівним, ритмічним, ніби він читав казку дитині, яка боялася темряви. — Ти ж знаєш, що в сутінках тіні здаються живими. Це розгойдує твою нервову систему.

Еліза застигла біля дзеркала. Вона не озиралася. Її погляд був прикутий до відображення, але те, що вона бачила зараз, змусило її кров остаточно залопотіти у скронях: у склі Джуліан стояв точно так само, як і в кімнаті. Але жінка в дзеркалі — її дзеркальний двійник — більше не рухалася синхронно з нею.

Поки справжня Еліза стояла, стиснувши кулаки, її відображення повільно опустило руку із порізом і дивилося не на Джуліана, а прямо на неї. В її очах читалася вимога: не викривай нас.

— Я в порядку, — мовила Еліза, зусиллям волі змусивши свій голос звучати рівно. Вона повільно повернулася до чоловіка, спиною закриваючи дзеркальне полотно. — Мені просто потрібне було повітря. Запах фарби сьогодні надто концентрований.

Джуліан підійшов ближче. Всі його рухи демонстрували бездоганний контроль. Він простягнув їй склянку.

— Випий це. Марк сказав, що це допоможе зняти спазм судин мозку. Ти знову вигадуєш речі, яких немає, люба. Цей поріз… це фантомний спогад. Таке буває при глибоких психосоматичних розладах.

Еліза подивилася на склянку. Вода здавалася кришталево чистою, але на дні вже розчинявся тонкий білий осад.

— Я не хочу пити ліки, Джуліане.

— Елізо, — у його голосі з’явилася металева нотка, прихована під товстим шаром удаваного жалю. — Ми вже обговорювали це. Якщо ти відмовляєшся від терапії вдома, Марк наполягатиме на стаціонарі. Ти справді хочеш повернутися до клініки? До тих білих стін і запертих дверей?

Слово «клініка» подіяло як електричний розряд. У пам’яті Елізи пропливли розмиті, спотворені картинки: стеля з довгими люмінесцентними лампами, холодні залізні перила, запах заспокійливих, від яких язик стає важким і дерев’яним. Вона справді була там? Чи Джуліан просто вклав цей спогад у її голову, як вкладають стару фотографію у чужий альбом?

— Ні, — тиха відповідь вирвалася швидше, ніж вона встигла її зважити.

— Тоді випий. І ходімо спати.

Вона взяла склянку. Пальці торкнулися його долоні — вона була сухою і теплою. Еліза піднесла склянку до губ, але в останній момент, коли Джуліан трохи розслабив плечі, вона імітувала ковток, притиснувши таблетку кінчиком язика до верхнього піднебіння, і запила її ковтком води.

— Молодець, — посміхнувся Джуліан. Він забрав порожній келих і торкнувся її щоки. Його пальці пройшлися вздовж її вилиці, і цей жест мав би виражати ніжність, але для Елізи він здавався заміром — так патологоанатом торкається тканини перед першим розрізом. — Ходімо. Майстерню треба зачинити.

Вона зробила крок від дзеркала. Перед тим як вийти з кімнати, Еліза на секунду кинула погляд назад.

Дзеркало знову було звичайним. Відображення повторювало її рухи, але золотий браслет на лівому зап'ясті дзеркальної Елізи сяяв холодним, зловісним смарагдовим світлом.

Спальня на другому поверсі нагадувала стерильну операційну. Жодної зайвої деталі, жодної особистої речі, яка б не мала свого чітко визначеного місця. Джуліан любив порядок — той абсолютний, хірургічний порядок, який зазвичай притаманний людям із розладами контролю або тим, хто має що приховувати.

Коли чоловік пішов у ванну кімнату і зашуміла вода, Еліза миттєво підхопилася з ліжка. Вона підбігла до раковини в кутку спальні і, глушачи звуки власного кашлю, виплюнула розмоклу таблетку в злив, після чого ретельно промила рот.

Голова паморочилася, але це було не від ліків — це був чистий, концентрований адреналін.

Вона повернулася до ліжка і лягла, заплющивши очі та вирівнявши дихання.

За п’ять хвилин вийшов Джуліан. Вона відчула, як просіла пружина матраца під його вагою. Він довго дивився на неї. Вона відчувала його погляд шкірою — важкий, вивчаючий, позбавлений будь-яких емоцій. Потім він нахилився і тихо прошепотів їй на вухо:

— Ти скоро перестанеш опиратися, Елізо. Це просто питання часу.

Він вимкнув нічник. Спальня поринула у глуху, непроглядну темряву.

Еліза чекала. Вона рахувала вдихи й видихи, змушуючи себе не заснути. Один, два, три… тисяча чотириста двадцять… На світанку, коли за вікном сосни почали вимальовуватися чіткими чорними силуетами на тлі сірого неба, а з першого поверху пролунало мірне, глибоке дихання Джуліана, вона безшумно підвелася.

Її тіло рухалося автоматично. Небо вкривала важка туманна поволока. Вона не взувала мештів — йшла у м’яких вовняних шкарпетках, аби жоден звук не викрив її.

Спустившись у майстерню, Еліза зачинила двері й одразу підійшла до великого дзеркала.

Вона зняла сіре простирадло.

Звичайне дзеркало. Звичайне відображення. Обличчя виснаженої жінки з синяками під очима. На лівій руці — гладка шкіра і золотий браслет.

— Будь ласка… — шепнула вона, торкаючись скляної поверхні. — Покажи мені. Покажи, що я не божевільна.

Нічого не сталося. Дзеркало залишалося просто шматком скла з амальгамою.

Еліза відчула, як усередині все піднімається хвилею розчарування. Можливо, Джуліан і Вейн мали рацію? Можливо, її мозок просто конструює захисні галюцинації, щоб не приймати власну хворобу?

Вона вже збиралася накинути тканину назад, як згадала останнє слово свого відображення: «ШУКАЙ». І знак — вказівний палець, спрямований на підлогу біля основи рами.