«там, де закінчується пам’ять»

1


Прокинулася Ангеліна від холоду. Не від того холоду, що буває від протягу, а від глибокого, кістяного, ніби хтось вилив їй за комір відро крижаної води. Повіки важкі, наче з каменю. Коли вона нарешті розплющила очі, стеля над нею була склепінчаста, викладена темним каменем із прожилками, що слабо світилися синім.

Вона не знала цього місця.

І, що гірше, вона не знала, хто вона.

У голові промайнули уламки — чиїсь руки, що тримають її за плечі, запах полину й диму, чийсь голос, що шепоче її ім'я. Ангеліна. Так, це її ім'я. Далі — порожнеча, густа, як смола.

— Вона прийшла до тями, — пролунав над нею чоловічий голос, рівний і холодний, як метал.

Ліна повернула голову. Біля ліжка стояв високий чоловік у темно-синьому камзолі, розшитому срібними нитками. Риси обличчя гострі, очі — сірі, як осіннє небо. Він дивився на неї так, як дивляться на річ, яку нарешті доставили.

— Нарешті, — процідив він. — Я вже почав думати, що доведеться шукати іншу.

Іншу. Іншу для чого?

Перш ніж Ліна встигла відкрити рота, двері з гуркотом відчинилися, і до кімнати увірвалася жінка в оксамитовій сукні кольору крові. Її обличчя, гарне й жорстоке водночас, перекосилося від люті.

— Ти! — заверещала вона, тицяючи пальцем у Ліну. — Ти знову прикидаєшся! Думаєш, я не бачу? Думаєш, твої фокуси знову спрацюють? Лорде Касіане, вона бреше. Вона завжди бреше. Вона вдає, що не пам'ятає, щоб уникнути шлюбу!

Шлюбу. Ось воно. Ось чому цей чоловік тут. Ось чому вона в цьому ліжку.

Ліна відчула, як щось у грудях стиснулося. Не страх. Щось інше. Дивне, знайоме почуття, ніби вона вже чула цю сцену. Ніби вже стояла на цьому місці. Ніби знала, що буде далі.

— Досить, пані, — пролунав тихий голос від дверей.

Увійшов старий. Сивий, згорблений, у простій сірій мантії, з ціпком у руці. Але очі в нього були ясні, як у юнака, і глибокі, як криниця.

— Я цілитель, — сказав він, підходячи до ліжка. — І я бачу те, чого не бачите ви. Дівчина справді не пам'ятає. Це не гра. Це... щось інше.

Він поклав долоню їй на чоло. Ліна відчула тепло, що розлилося по шкірі, і раптом у голові спалахнула картинка — вона сама, у білій сукні, стоїть на краю обриву, а за спиною — крила. Не пташині. Інші.

Картинка зникла так само швидко, як і з'явилася.

Старий відсмикнув руку. Його очі розширилися. На мить — лише на мить — у них промайнув страх.

— Що ви там побачили? — різко запитав Касіан.

Цілитель не відповів. Він дивився на Ліну так, ніби бачив її вперше. І, можливо, справді бачив.

— Нічого, — сказав він нарешті. — Нічого важливого.

Але Ліна знала: він бреше. І він знає, що вона знає.

Мати-мачуха знову відкрила рота, готуючись щось крикнути, але Касіан підняв руку.

— Залиште нас, — наказав він. — Обидві.

Коли двері зачинилися, він сів на край ліжка. Близько. Занадто близько.

— Слухай уважно, — сказав він тихо. — Я не знаю, що з тобою сталося. І мені байдуже. Але за три дні — королівський відбір. Ти або виходиш за мене, або... — він зробив паузу, — ...або я розповім усім, що ти не та, за кого себе видаєш.

Ліна відчула, як серце пропустило удар. Він знає? Ні. Не може знати. Він просто тисне.

Але чомусь у глибині душі вона розуміла: це не порожня погроза.


Ліна запитує дивлячись в очі , що означає я не та за кого себе видаю, якщо я нічого не пам'ятаю? Та що значить доведеться шукати іншу? Щось мені знову не добре покличе цілителя
Ліна сіла. Повільно, долаючи запаморочення, але сіла — і подивилася Касіану просто в очі. Не відвела погляду. Хай він побачить, що вона не збирається грати за його правилами.

— Ви сказали, що я не та, за кого себе видаю, — мовила вона тихо. — Але якщо я нічого не пам'ятаю, то кого саме я видаю? Скажіть. Я хочу знати.

Касіан звів брову. Уперше за весь час на його обличчі промайнуло щось схоже на подив — коротке, як спалах.

— Цікаво, — протягнув він. — Або ти справді нічого не пам'ятаєш, або ти найкраща брехунка, яку я зустрічав.

— А «шукати іншу»? — не відступала Ліна. — Іншу для чого? Що ви збираєтеся зі мною зробити?

Він відкинувся на спинку крісла. Довго дивився на неї. У сірих очах не було ні тепла, ні злості — лише холодний розрахунок.

— Іншу — для відбору, — сказав він нарешті. — Королівський двір обирає наречену для спадкоємця. Кожен дім виставляє свою кандидатку. Твій дім виставив тебе. Я — твій поручитель. Без мене тебе навіть не допустять до брами.

— А якщо я відмовлюся?

— Тоді твій дім втратить усе. Титул. Землі. Голову, можливо. — Він знизав плечима, ніби це його анітрохи не обходило. — Але це вже не моя справа.

Ліна відчула, як у скронях загупало. Дім. Титул. Землі. Слова, за якими не було жодного спогаду — лише порожнеча й дивне відчуття, що все це вже було. Що вона вже чула цю розмову. Що вже стояла на цьому роздоріжжі.

І тоді запаморочення повернулося — по-справжньому, не вдавано. Кімната хитнулася. Ліна схопилася за бильце ліжка, і долоня зісковзнула.

— Мені... знову погано, — прошепотіла вона, хапаючись за голову. — Покличте цілителя. Будь ласка.

Касіан підвівся різко, без вагань. Щось у його рухах змінилося — не турбота, ні. Радше острах, що цінний товар зіпсується до торгу.

— Залишайся тут, — кинув він і вийшов.

Двері зачинилися. Ліна відкинулася на подушку, важко дихаючи. У голові знову спалахнула картинка — обрив, біла сукня, крила за спиною. І ще щось: чийсь голос, що кличе її з темряви. Не Касіанів. Інший. Глибший.

За кілька хвилин двері відчинилися, і ввійшов старий цілитель. Сам. Без Касіана.

Він причинив двері й підійшов до ліжка швидко, як для своїх років. Сів поруч. Подивився на неї — і цього разу не приховував страху в очах.

— Слухай мене уважно, дитино, — прошепотів він. — Я бачив твою суть. Ти не з цього світу. І якщо хтось із двору про це дізнається — тебе спалять. Разом зі мною, бо я теж бачив.

Ліна відкрила рота, але він притиснув палець до губів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше