Там, де закінчується доля

Там, де закінчується доля

 

У давні часи, коли небо ще не мало меж, а земля не знала людських імен, існувало три світи: Небесний, Смертний і Підземний.

Над ними височів Небесний палац — величний, мов сама вічність. Його сріблясті дахи торкалися хмар, золоті колони сяяли у променях сонця, а навколо плавали острови, на яких росли дерева, старші за тисячоліття. У садах цвіли персикові дерева, чиї пелюстки ніколи не в'янули, а річки були наповнені чистою духовною енергією.

Саме там, у Залі Небесного Прядіння, три богині долі щодня ткали нитки людських життів.

Кожна нитка мала свій колір.

Золота означала щастя, срібна — довголіття, червона — кохання, а чорна передвіщала страждання та випробування.

Жодна душа не могла народитися без нитки долі.

Принаймні так вважали небожителі.

Одного разу, у ніч, коли сім зірок згасли одночасно, старша богиня долі помітила дивне явище. Серед тисяч ниток, що тягнулися до Смертного світу, з'явилася одна порожнеча.

Не чорна.
Не біла.
Не прозора.

Вона була схожа на розрив у самій тканині небес.

Богиня торкнулася її пальцями, і в ту ж мить усі свічки в залі згасли.

На поверхні стародавнього сувою проступили три слова:

«Та, що змінить усе».

Богиня зблідла.

— Невже вона повернулася?.. — прошепотіла вона.

Але відповіді не було.

Тільки десь далеко, за межами трьох світів, прокинулося щось, що спало тисячу років.

І тієї самої ночі в маленькому гірському селі народилася дівчинка.

На її зап'ясті світився дивний срібний знак у формі півмісяця.

 

За три тисячі лі від Небесного палацу, серед високих гір, прихованих густим туманом, розташовувалося невелике село Цінхе.

Навесні воно нагадувало картину, намальовану рукою безсмертного художника. Рожеві пелюстки персикових дерев вкривали вузенькі вулички, прозорі струмки дзюрчали поміж камінням, а ранковий вітер приносив запах свіжого чаю та квітів.

Саме тут жила Лінь Юе.

Їй було дев'ятнадцять років.

Дівчина мала довге чорне волосся, яке зазвичай збирала срібною шпилькою, тонкі риси обличчя та великі темні очі, у яких завжди ховалося щось незрозуміле. Вона не була схожа на доньку знатного роду, проте в її рухах була природна грація, ніби вона колись навчалася танцювати серед хмар Небесного палацу.

Одягалася вона просто: у світлі шовкові сукні, підперезані тонким поясом, із вишитими на рукавах квітами сливи.

Лінь Юе не пам'ятала своїх справжніх батьків. Її виховала стара травниця на ім'я пані Су, яка знайшла немовля біля гірського храму дев'ятнадцять років тому.

Тоді навколо дитини лежали сотні сріблястих пелюсток, хоча жодне дерево в окрузі не цвіло.

Пані Су ніколи не розповідала дівчині всієї правди.

Вона лише повторювала:

— Юе, запам'ятай одну річ. Не кожна таємниця повинна бути розкрита. І не кожна сила приносить щастя.

Але Лінь Юе завжди була допитливою.

Вона любила стародавні легенди, збирала дивні камінці, читала пошкоджені сувої та часто піднімалася на гору, де стояв занедбаний храм Місяця.

У селі говорили, що в ньому колись мешкали безсмертні.

Та одного дня все змінилося.

Це був початок осені.

Над горами повільно сходив місяць, а повітря наповнювалося прохолодою. Лінь Юе поверталася додому після збору лікувальних трав. У руках вона несла невеликий кошик, а на плечах мала легкий плащ кольору слонової кістки.

Коли вона проходила повз старий храм, раптом почула тихий дзвін.

Дзінь...

Дівчина зупинилася.

Звук долинав ізсередини храму.

— Дивно... — прошепотіла вона. — Тут же нікого немає.

Вона відсунула старі дерев'яні двері.

Усередині панувала темрява. На підлозі лежав пил, павутиння вкривало колони, а на вівтарі стояла невелика статуя богині з обличчям, стертым часом.

Але посеред храму лежав предмет, якого раніше тут не було.

Срібне дзеркало.

Його поверхня була гладенькою, немов вода, а по краях виднілися стародавні символи.

Лінь Юе підійшла ближче.

Щойно її пальці торкнулися холодної поверхні, дзеркало спалахнуло.

У повітрі з'явилися тисячі срібних ниток.

Вони кружляли навколо дівчини, наче зоряне небо опустилося на землю.

І раптом вона побачила інше місце.

Величезний палац серед хмар.

Білі сходи, що губилися у небесах.

Чоловіка в довгому чорному вбранні, який стояв спиною до неї.

Його волосся спадало нижче пояса, а на плечах мерехтіли срібні візерунки. У руці він тримав довгий меч із прозорого каменю.

Чоловік повільно повернув голову.

Їхні погляди зустрілися.

Його очі були холодними, темними, але в самій їхній глибині мерехтіло світло, схоже на далекі зорі.

— Нарешті... — тихо промовив він.

Лінь Юе затамувала подих.

— Хто ви?

Чоловік не відповів одразу.

Він дивився на неї так, ніби бачив не просто дівчину, а когось, кого шукав протягом незліченних років.

— Ти не повинна була прокинутися так рано.

— Що це означає?

Він зробив крок уперед, але між ними раптом спалахнула яскрава срібна хвиля.

Дзеркало тріснуло.

Видіння зникло.

Лінь Юе відсахнулася, впавши на коліна. Її зап'ястя обпекло болем. Коли вона підняла руку, то побачила, що срібний знак у формі півмісяця світився яскравіше, ніж будь-коли.

І тоді за її спиною пролунав голос.

— Не торкайся більше цього дзеркала.

Дівчина різко обернулася.

На порозі стояла пані Су.

Її обличчя було блідим, а руки тремтіли.

— Бабусю?.. Ти знаєш, що це?

Стара жінка довго мовчала. Потім підійшла до дівчини й обережно накрила її зап'ястя рукавом.

— Юе... настав час розповісти тобі дещо.

— Що саме?

Пані Су подивилася на розбите дзеркало.

— Ти не звичайна смертна.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше