Розділ 1
Нічний ліс зустрів Зіогама прохолодою й запахом вологої кори. Десь високо, серед переплетених гілок, шелестіло листя, хоча внизу майже не відчувалося вітру.
Він зупинився на мить, прислухаючись до лісу, який із кожним роком дедалі більше втрачав своє колишнє життя.
Колись у цих місцях ніч ніколи не була по-справжньому тихою. У траві сюрчали комахи, між деревами перегукувалися птахи, а іноді з гущавини долинав сміх лісових духів. Тепер же навіть власні кроки здавалися надто гучними.
Зіогам поправив ремінь торби на плечі й рушив далі. Ліхтар у його руці ледь погойдувався, вихоплюючи з темряви вузьку стежку, вологі стовбури та коріння, що випирало із землі.
Він знав цю дорогу багато років. Колись міг пройти нею із заплющеними очима. Тепер доводилося дивитися під ноги: одне невдале падіння могло коштувати йому кількох днів болю.
Світло ліхтаря ковзало по стовбурах дерев, а тіні змінювали їхні обриси з кожним його кроком. На потрісканій корі темніли дивні нарости, подекуди між гілками висіло старе павутиння, а сухе листя ледь шелестіло над головою. Обабіч стежки росли низькі кущі з почорнілими кінчиками гілок. Між ними ще пробивалася трава, хоча місцями земля вже стояла зовсім гола.
У заростях неподалік щось зашурхотіло. Зіогам повернув голову й помітив дивне створіння завбільшки з невеликого кота. Воно стояло на чотирьох тонких, непропорційно довгих лапках, а його кругле тільце вкривала коротка пухнаста шерсть сірувато-зеленого кольору. Мордочка була кумедна: великі круглі очі, маленький приплюснутий носик і два довгі вуса, що стирчали в різні боки. За спиною тремтіли чотири прозорі крильця, схожі на крила бабки, з тоненькими смарагдово-зеленими прожилками. Створіння нахилило голову набік, ніби з цікавістю розглядало незнайомця. Потім тихенько пискнуло, незграбно підстрибнуло на своїх довгих лапках і зникло серед кущів.
Зіогам провів його поглядом і рушив далі. Останніми роками в лісі дедалі частіше траплялися дивні створіння. Деяких він іще міг упізнати, інших — уже ні.
Важко було повірити, що колись цей ліс здавався йому зовсім іншим.
Та скільки б він не згадував минуле, повернути його не міг.
Зіогам опустив погляд на траву обабіч стежки. Серед пожухлої рослинності ще подекуди пробивалася зелень. Він прийшов сюди саме за цілющими травами, тож час було братися до пошуків.
Він почав уважніше оглядати землю обабіч стежки, час від часу спрямовуючи світло ліхтаря під дерева. Його погляд затримувався на кожній рослині, що вирізнялася серед пожухлого листя.
За кілька кроків він зупинився.
Біля коріння старого дерева, майже схований під опалим листям, ріс невеликий кущ із вузькими сріблястими листочками.
Зіогам нахилив ліхтар трохи нижче, щоб краще його роздивитися, а тоді присів поруч.
Колись цієї рослини тут було вдосталь. Тепер доводилося шукати її серед пожухлої трави, а знайдене ще й уважно перевіряти. На перший погляд кущ здавався здоровим, проте Зіогам знав: зовнішній вигляд міг бути оманливим.
Він провів пальцями по листку, перевернув його й оглянув зворотний бік. Срібляста поверхня залишалася чистою, без темних прожилок і плям.
— Ну, хоч ти ще тримаєшся, — тихо промовив він.
Дістав із торби невеликий ніж і зрізав кілька стебел, залишивши молоді пагони недоторканими. Рослині ще належало рости. Зіогам ніколи не забирав більше, ніж було потрібно.
Склавши трави до полотняної торбинки, він спробував підвестися.
Коліно неприємно хруснуло.
— Ох, дістало вже… — пробурмотів Зіогам.
Він завмер, спираючись долонею на землю, і перечекав короткий напад болю. Колись такі прогулянки не забирали в нього майже жодних сил. Тепер навіть звичайне присідання іноді перетворювалося на випробування.
Нарешті випростався, притримуючись за найближче дерево. Пасмо довгого темного волосся, посрібленого сивиною, впало йому на обличчя. Зіогам нетерпляче відкинув його назад.
Перш ніж рушити далі, він дістав старий записник. Розгорнув його на сторінці, де вже виднілися дрібні, трохи нерівні записи, і занотував місце знахідки та стан рослини.
Поглянув на кущ востаннє, сховав записник і підняв ліхтар.
Попереду, між деревами, виднівся знайомий силует старого дуба.
Колись дуб височів над навколишніми деревами, розкинувши могутнє гілля так широко, що під ним могли сховатися від дощу кілька подорожніх. Тепер його крона поріділа, кора вкрилася глибокими тріщинами, а більшість гілок стояли сухими й почорнілими. Лише подекуди ще трималося листя, ніби дерево вперто відмовлялося помирати.
Зіогам підійшов до дуба й зупинився біля його широкого стовбура. Підніс ліхтар ближче й поклав долоню на кору. Під пальцями відчув її шорстку, потріскану поверхню. В одному місці кора легко відшарувалася, оголивши темну деревину. Він обережно прибрав руку, струсив із пальців дрібні крихти й поглянув угору.
На одній із нижніх гілок сидів дзвінкокрил — крихітний птах із жовтуватими грудьми й довгим тонким хвостом. Він тихенько перебирав лапками, час від часу видаючи короткі мелодійні звуки, схожі на передзвін маленьких дзвіночків. Помітивши світло ліхтаря, пташка насторожилася, схилила голову набік, а тоді змахнула крильми й зникла серед темного гілля.
Зіогам ще якусь мить дивився їй услід. Принаймні дзвінкокрили досі не покинули цих місць. Колись їхні голоси лунали звідусіль, а тепер навіть один такий передзвін здавався рідкісною удачею.
Опустивши погляд, Зіогам помітив біля дуба кілька знайомих рослин. Він нахилив ліхтар, щоб краще їх роздивитися. На широкому листі проступали темні плями, а стебла поникли, хоча до осені було ще далеко. Деякі листки скрутилися по краях, немов їх обпалило невидимим вогнем.
Він присів і обережно торкнувся одного з листків. Той виявився сухим і ламким, хоча земля під ним залишалася вологою. Зіогам потер між пальцями його потемнілий край і невдоволено похитав головою.