РОЗДІЛ 7. «Жінка на фотографії»

 Hozier — “Work Song

Еліза ще довго не могла заспокоїтися після розмови з Александером. У голові крутилися сотні запитань, але жодної нормальної відповіді вона так і не отримала. Їй хотілося піти з цього будинку, сісти в машину й поїхати куди завгодно. Подалі від лісу. Від підвалу. Від цих дивних ударів.

Але щось змушувало її залишатися.

Можливо, Лоліта.

Можливо, мама.

А можливо, просто бажання нарешті дізнатися правду.

Еліза повернулася до бібліотеки. Старий фотоальбом усе ще лежав на столі. Вона взяла його й почала переглядати сторінки уважніше, ніж раніше.

Одна фотографія.

Друга.

Третя.

На деяких Лоліта була зовсім молодою. На інших — стояла поруч із незнайомими людьми, яких Еліза ніколи не бачила.

А потім вона побачила її.

Жінку.

Молоду, красиву, з темним волоссям і знайомим поглядом.

Еліза перестала дихати.

— Мамо...

Вона провела пальцем по фотографії.

Поруч із жінкою стояла Лоліта.

А з іншого боку — Александер.

Еліза спочатку навіть не зрозуміла, що саме її налякало.

Потім подивилася уважніше.

Це був він.

Не схожий.

Той самий.

Те саме волосся.

Ті самі очі.

Той самий холодний вираз обличчя.

Навіть маленька ледь помітна родимка біля скроні була на тому самому місці.

Еліза перевернула фотографію.

На звороті стояла дата.

2006 рік.

Вона кілька секунд просто дивилася на цифри.

— Ні...

Еліза швидко порахувала.

Двадцять років.

Вона піднесла фотографію ближче до світла.

— Цього не може бути.

Александер виглядав там приблизно так само, як зараз.

Не старшим.

Не молодшим.

Точно таким самим.

У неї затремтіли пальці.

— Хто ти?..

Позаду пролунав голос:

— Не треба було її знаходити.

Еліза різко обернулася.

Александер стояв у дверях.

Його погляд одразу впав на фотографію.

Він зблід.

— Де ти це взяла?

— У твоєї Лоліти.

— Віддай.

— Ні.

Еліза міцніше стиснула фотографію.

— Ти був там.

— Елізо...

— Ти був поруч із моєю матір'ю двадцять років тому.

Він мовчав.

— І виглядав точно так само.

Александер опустив очі.

Еліза відчула, як страх повільно змінюється гнівом.

— Скільки тобі років, Александере?

Він не відповів.

— Я поставила просте питання.

Тиша.

За вікном шумів дощ.

А потім Александер тихо сказав:

— Більше, ніж ти думаєш.

Еліза відчула, як по спині пробіг холод.

Вона знову подивилася на фотографію.

На молоду жінку, яка дивилася в об'єктив.

На Лоліту.

На Александера.

І раптом помітила дещо ще.

На руках її матері був маленький срібний браслет.

Точно такий самий, який Лоліта залишила Елізі у своїй скриньці.

Еліза повільно підняла очі.

— Александере...

— Що?

— Що сталося з моєю мамою в цей день?

Він довго мовчав.

А потім тихо відповів:

— Це був день, коли все почалося.

Еліза сиділа в бібліотеці й уже вкотре дивилася на фотографію. Вона поклала її поруч із сучасним фото Александера, яке знайшла в телефоні, і відчула, як у грудях стає тісно.

Та сама людина.

Ті самі очі.

Той самий погляд.

Навіть усмішка — майже така сама.

— Це неможливо... — прошепотіла вона.

Вона взяла стару фотографію в руки й перевернула її.

2006 рік.

Еліза заплющила очі.

Двадцять років.

За двадцять років люди змінюються. Старіють. На обличчі з'являються зморшки, волосся стає іншим.

А Александер...

Він виглядав так, ніби фотографію зробили вчора.

Еліза підвелася й почала ходити кімнатою.

— Може, це його батько? Брат?.. — пробувала вона переконати себе. — Можливо, я просто помиляюся.

Але вона знала, що ні.

Вона бачила його обличчя занадто багато разів.

І тут за спиною пролунав тихий голос:

— Ти вже зрозуміла.

Еліза різко обернулася.

Александер стояв у дверях.

— Зрозуміла що?

— Що я не такий, як ти.

Вона завмерла.

— Що це означає?

Він не відповів.

Еліза відчула, як страх змішується зі злістю.

— Ти людина?

Александер кілька секунд дивився на неї.

— А ким ти хочеш мене бачити?

— Не грай зі мною!

Вона кинула фотографію на стіл.

— Як ти можеш виглядати однаково двадцять років?!

Александер підійшов ближче.

— Тому що двадцять років для мене — це не те саме, що для тебе.

Еліза завмерла.

— Скільки тобі?

Він мовчав.

— Александере...

— Більше, ніж ти думаєш.

— Сорок?

Він ледь усміхнувся.

— Ні.

— П'ятдесят?

Мовчання.

Еліза відчула, як у неї холонуть руки.

— Господи...

Александер відвів погляд.

— Не бійся мене.

— Я вже не знаю, кого мені боятися.

Він подивився їй прямо в очі.

— І правильно.

Еліза застигла.

— Що?

— Бійся не мене.

Він узяв фотографію зі столу.

— Бійся того, чому я досі живий.

Еліза нічого не відповіла.

Александер поклав фотографію назад.

— І якщо хочеш дізнатися правду про мене... — тихо сказав він, — спочатку дізнайся, ким була твоя мати.

Він вийшов із бібліотеки.

Еліза залишилася сама.

Вона знову подивилася на фотографію.

І цього разу помітила те, чого раніше не бачила.

На задньому плані, за Лолітою та Александером, стояла маленька Еліза.

Але на фотографії їй було не чотири роки.

Вона виглядала набагато молодшою.

Майже немовлям.

Еліза прошепотіла:

— Як?..

Еліза знову взяла фотографію до рук.

Тепер вона дивилася не на Александера.

Не на Лоліту.

На жінку поруч із ними.