Розділ 4. Солана

Соломія все ще лежала в ліжку, невпевнено оглядаючи кімнату. Здавалось, що кожен предмет навколо був таким чужим. Кожен звук і рух — не знайомі. Вона не могла зрозуміти, де вона, чому саме тут, і чому її оточують люди, які вперше бачили її і вже вважали частиною своєї родини.

Чоловік, який називав її донькою, вийшов, залишивши її на самоті. Від того, що вона залишилась сама, їй стало трохи легше. Тепер було більше простору, щоб обдумати все те, що сталося.

Тіло, яке зараз належало їй, було чужим. Тонкі риси обличчя, кольори очей, довге світле волосся — все виглядало настільки незнайомим. І хоча десь у глибині душі вона могла відчути певні нитки зв’язку з цим тілом, все ж більшість спогадів і почуттів залишались незрозумілими.

В її голові метушились думки. Вона не могла зрозуміти, чому цей чоловік, якого вона бачила вперше, називає її Соланою. Чому її звуть так, а не як її справжнє ім’я? Чому це тіло саме таке, а не таке, яке вона пам’ятала? І як вона сюди потрапила?

Погляд  знову впав на знімок на тумбочці біля ліжка. Це була фотографія дівчини — молодої жінки, схожої на неї. Тільки ця дівчина була темношкірою, з темним волоссям, але погляд її був схожий на її власний. Соломія здригнулась і відвернула очі. Це було надто незвично.

Всі ці питання залишались без відповіді. Вона намагалася згадати щось важливе, щось, що могло б їй пояснити, що сталося. Але нічого не приходило. В її свідомості не було нічого, що б могло пояснити цей великий розрив між тим, ким вона була, і тим, ким стала. І найбільше їй не давало спокою питання, чи вона все ще та сама — чи просто інша людина, яка живе у цьому тілі.

Відчуття нереальності цієї ситуації ставало дедалі сильнішим. Вона вирішила піднятися з ліжка. І, як тільки вона ступила на підлогу, відчула легке запаморочення. За кілька секунд їй вдалося взяти себе в руки, і вона обережно підійшла до вікна. Надворі було сонячно, і все навколо здавалося так мирно і звично. Однак це місце, ці люди — все це не було знайоме.

Під вікном стояли вуличні ліхтарі, будинки з високими стінами, зелена трава — все це не мало жодного сенсу. Це було як декорація для чужого світу.

І раптом в її голові промайнула ідея: «Може, я в комі? Може, це все лише сон?» Але тут же вона відкинула цю думку, адже все навколо було занадто реальним. Вона не могла зберігати цю ілюзію довго.

Солана сіла на ліжко. Вона вирішила поговорити з чоловіком. Це був її батько, принаймні, він так себе називав. Чи справді це він? Чи просто чоловік, який чекав на свою дочку, котра вже не була тією, якою була?

Через кілька хвилин він повернувся. На обличчі цього чоловіка було те саме вираження турботи, яке вона бачила раніше, коли він сидів поруч. Він посміхнувся.

— Як ти себе почуваєш, дитино? — запитав він, підходячи до неї. — Ти дуже налякана, я знаю. Але все буде добре. Ти ж сильна.

Солана подивилася на нього. Вона бачила його, але не могла зрозуміти, як саме він відчуває її. Чи був він тим батьком, якого вона ніколи не мала, чи просто тим, хто намагався створити враження, що все в порядку? Що вона мала йому сказати? Як їй сказати, що вона нічого не пам'ятає? Що це тіло було чужим, а не її?

Але в глибині душі вона знала: цей чоловік все одно був її підтримкою. І, можливо, це буде найкраще, що може трапитись, коли вона почне дізнаватися, хто така Солана і чому вона опинилась саме в цьому тілі.

— Я не знаю, як це сталося, — сказала вона зніяковіло. — Я не пам’ятаю майже нічого. Але я готова дізнатися правду.

Чоловік кивнув. Його погляд був теплим і спокійним, він не виглядав стривоженим.

— Все буде добре. Ти знову будеш собою. А ми будемо поруч, щоб допомогти.

І в той момент вона зрозуміла: ця нова реальність — це не просто шанс на нове життя. Це також шанс знову знайти себе. 

— Ти все ще не розумієш, правда? — він тихо сказав, дивлячись на неї. — Все ще не можеш повірити, що це ти?

Вона заперечно похитала головою, намагаючись зрозуміти, як відповісти.

— Я... я не розумію, — тихо промовила вона, не зводячи погляду з його обличчя. — Це... це неможливо. Хто я? Чому я тут? Чому ти називаєш мене Соланою?

Чоловік важко зітхнув і взяв її за руку.

— Ти моя дочка, Солано. Ти пережила важке. Але я радий, що ти знову тут, з нами. Ми будемо з тобою, поки ти не відновишся.

Вона мимоволі поглянула на нього, але її розум був наповнений тільки питаннями. Як це? Як вона могла бути його донькою, якщо виглядала так, наче тільки що прокинулася в іншому тілі?

— Як тебе звати? — запитала вона знову, зупиняючи його на мить. 

Чоловік посміхнувся з теплом у погляді, але трохи здивовано.

— Мене звати Артур. Артур Левенар. Я твій батько.

Її серце різко здригнулося, коли вона зрозуміла, що їй ніколи не було відомо цього імені. Але вона знала, що він має рацію. Він дивився на неї як батько, він був готовий підтримати її. Він, напевно, вірив у те, що вона повернеться. І, можливо, насправді це її нова реальність.

— Я... я не розумію, — знову сказала вона, не знаючи, як продовжити. — Я не пам'ятаю. Як я виглядала раніше? Як ти мене виховував? Як ми жили? 

Артур сумно зітхнув і поклав руку їй на плечі.

— Я розумію, що тобі важко, Солано. Ти багато пережила. Але я і твоя мама, ми завжди любили тебе. Ти була нашою надією, нашою радістю. Ти закінчила університет, працювала в дослідницькій лабораторії. Ти була дуже розумною і самостійною. Але все змінилося після того, як ти потрапила в аварію... І зараз, після того, що сталося, я готовий зробити все, щоб ти знову була щаслива.

Солана на кілька секунд заплющила очі. Її серце билося від розгубленості, але вона відчувала, що його слова — це правда. Він не міг бути неправим. Він був її батьком. І цей світ, в якому вона зараз опинилася, був її новою реальністю.

— Я так не хочу цього... — її голос був ледь чутним, коли вона заговорила. — Це все, як сон... Як якщо б я була в іншому тілі. Як якби я була зовсім іншою людиною...