Розділ 3. Пробудження

Я прокинулася, відчуваючи різкий біль у голові.  Мляво відкрила очі, намагаючись зібратися, але світанкове світло здавалося таким чужим і яскравим. Кімната навколо була затишною, але дивною. Ніби все тут знайоме, і водночас — абсолютно незнайоме. 

Спробувала підняти руку, щоб намацати свій телефон або знайти будь-який орієнтир, але пальці здавалися не такими, якими вона їх пам'ятала. Погляд туманний, серце прискорене, а думки — розсіяні.

Злегка поворухнувшись, побачила поруч чоловіка. Він сидів поруч на кріслі, з серйозним виразом обличчя, і спостерігав за нею з дивовижною турботою. Його сиві волосся, злегка хвилясті на кінцях, добре пасували до глибоких зморшок, що вкривали його чоло і навколо очей. Вони не з’явились з віку, а від життєвих бур, хвилювань і переживань. Він був у віці близько п'ятдесяти років, і кожен штрих його обличчя свідчив про досвід, який важко приховати.

Його блакитні очі — глибокі, проникливі — дивилися на неї з турботою і водночас відчуттям легкого здивування. Образ цього чоловіка, з його спокійною, але на диво сильною аурою, мав щось незвичне, але знайоме одночасно. Його високе, трохи суворе чоло і підборіддя, підкреслені сивиною, робили його схожим на людину, що звикла витримувати важкі удари долі.

На його руках були видні сліди старих, але ще сильних вен, які під час розмови нерідко піднімалися. Здавалось, що він розуміє кожен біль і кожну рану на шляху.

— Доню, ти вже прокинулася? — його голос був спокійним, але в ньому чути було і нервозність. Він потягнувся до її руки, але вона сіпнулась, відчуваючи, як почало виникати питання в голові.

— Я… хто ви? — солодка паніка стисло її горло. Вона спробувала вимовити слова, але голос звучав не так, як раніше. Наче хтось чужий говорив з її вуст.

Чоловік посміхнувся, ніби навіть не звернув уваги на її запитання.

— Доню, не бійся, все буде добре. Ти потроху повертаєшся до себе. Я знаю, що тобі важко, але ми все пережили. Ти вдома. Я вдячний, що ти знову з нами, — говорив він з ніжністю, стиснувши її руку в своїй.

Я дивилася на нього з розгубленістю. «Доню? Вдома? Як це можливо?» — думала я. Я пам'ятала своє минуле: війну, жорстокі моменти, ті, що забрали її життя. Але цей чоловік... Чому він називає її донькою? Мені важко було навіть думати чітко, адже все виглядало таким чужим.

Я намагається зібрати в голові хоч якусь думку. Що сталося? Як вона тут опинилася? Чому цей чоловік дивиться на неї, як на свою доньку? 

— Хто ви? — знову прошепотіла вона, набагато тихіше, бо слова звучали так, ніби кожне вимовлене слово було каменем у її грудях.

Чоловік тільки посміхнувся знову і, не відповівши прямо, сказав:

— Не хвилюйся, все буде гаразд. Зараз ти вдома, і ми всі разом. Спочивай. Я знаю, що ти пережила багато, але я з тобою.

Соломія не могла зрозуміти, чому цей чоловік говорить так, як ніби він її батько. Як так може бути, коли її власне життя і смерть залишились такими живими в пам'яті? Як вона, війна, смерть — і раптом цей чоловік? Він каже, що вона його донька, але це не вона. 

Де я? І чому він так на неї дивиться?

Ці питання переповнювали її голову, і все, що вона могла зробити — це дивитися на цього чоловіка, що все ще був біля неї, що намагався заспокоїти, але який лише підсилив її відчуття розгубленості і страху. 

— Я зараз вийду, покличу лікаря, — м’яко мовив чоловік , нахиляючись до неї. — А ти відпочивай, донечко. Скоро все буде добре.

Він сказав це так природно, наче говорив це сотні разів. Його голос був теплим і турботливим, але всередині в неї все похололо. Вона мовчки кивнула, не в змозі вимовити жодного слова.

Двері за ним зачинилися. У кімнаті запанувала тиша.

Героїня сиділа на ліжку, пильно озираючись. У її голові клубком крутилися думки. Вона пам’ятала війну. Пам’ятала, як кинулася закривати пораненого товариша. Пам’ятала біль... і темряву. Але прокинулася тут. У цій незнайомій кімнаті. 

Її погляд зупинився на дзеркалі. Вона повільно підвелася й підійшла ближче. Відображення показувало молоду жінку з платиновим, м’яко хвилястим волоссям, яке спадало на плечі. Блакитні очі виглядали занадто світлими, обличчя — надто спокійним. Це була не вона. Вона не мала такого вигляду, ніколи.

Соломія Тиховій — бо саме так її звали раніше — ніколи не була настільки... крихкою зовні. Її руки звикли до зброї, її погляд — до диму та втрат. А тут — нова шкіра, молоде тіло, обличчя без жодної згадки про прожите.

Вона обвела поглядом кімнату. Нічого знайомого. Ні фотографій, ні меблів, ні запахів — усе чуже. Книги на полиці, велике ліжко з м’якою ковдрою — усе нагадувало про затишне життя, яке вона вже давно втратила.

Чому цей чоловік назвав її донькою? 

Мої пальці тремтіли, коли я торкнулася обличчя в дзеркалі. Шкіра — чужа, але справжня. Тепла. Я відчула дотик. Дотик... ніби не уві сні. Та що, як це просто сон? Що, як вона лежить десь у госпіталі, підключена до апарату, а мозок малює їй оцю реальність, аби вберегти від болю?

«Це сон?.. Чи я померла? А, можливо… я в комі?..» — думки билися, як птах у клітці. Серце калатало. Занадто швидко, занадто гучно.

Вона сіла на край ліжка, обійнявши себе руками. Погляд упав на зап’ястя — тонке, жіночне, з ледь помітною родимкою біля вени. Її руки були іншими. Шорсткими. З шрамами. Ці — ніби ніколи не торкались нічого важчого за пір’їну.

— Це не моє тіло… — прошепотіла. Її власний голос здався їй чужим — інтонації інші, тембр м’якший.

«Може, я прокинуся… Просто треба заплющити очі й прокинутися. У палаті. Серед наших. З Орестом…» — думка обірвалась. Вона пам’ятала, як накрила його своїм тілом. Як біль прошив груди. Як темрява проковтнула все.

— Я ж… я померла, — тихо мовила знову, і на цей раз ця правда прорізала повітря, мов лезо.

Чужий дім. Чуже тіло. І ніхто довкола не помічає, що вона — не та, за кого її приймають.

«А якщо це справді новий світ? Якщо я не сплю? Що тоді?»