Вступ

Теплий пісок ніжно обіймав мої босі ноги, вбираючи втому з кожного кроку. Я сиділа на самому краєчку світу — між землею й водою, між минулим і теперішнім. Легкий вітерець колихав пасма волосся, торкався щоки, ніби світ хотів переконатись: я справді тут. Я — жива.

Сонце сходило над обрієм повільно, з гідністю нового дня. Його світло було м’яким, теплим, майже обіймаючим. Воно не сліпило — воно лікувало.

Я заплющила очі й усміхнулась. Уперше за довгий час я могла просто дихати. Без страху. Без болю. Без луни сирен у голові.

Цей світ був іншим. Тут не стріляли. Не ховалися. Не втрачали. Тут я могла бути просто людиною — жінкою, яка народилася вдруге.

І все ж — навіть у тиші — пам’ять іноді проривається крізь шовкову завісу теперішнього.

…Спершу був звук. Глухий, наче щось усередині обірвалося. Потім — крик. Не мій. Чужий. Розпачливий.
Я пам’ятаю, як бігла. Як тримала чужі руки, поки навколо усе горіло. Як притискала до себе тіло, намагаючись зупинити кров. І той погляд… Погляд солдата, який не міг повірити, що я — проста медсестра — стала його щитом.

Я не боялась. У той момент я просто знала, що мушу це зробити.

А потім була тиша. Холодна. Остаточна.

Я думала — все. Кінець. Темрява.

Але хтось побачив у мені більше.
Мене повернули. Не в мій світ. Не в моє тіло. Але… я жива.

Мені подарували шанс. Другий. А, може, перший — справжній.

І тепер, сидячи на березі чужого, але такого рідного світу, я згадую.
Не для того, щоб плакати.
А щоб зрозуміти, ким я є тепер.
І з чого все почалося.