Там, де проростають квіти.

Дим над горами і мовчазні стежки

Настя знала запах рідної хати ще до того, як розплющувала очі. Пахло сухими карпатськими травами, які мама розвішувала під стелею, свіжоспеченим кукурудзяним хлібом, сирим деревом і димом із печі, що вічно сватався зранку до густого туману за вікном.

У їхній сім’ї діток було чимало — аж семеро, і Настя йшла якраз посередині. Вона не була ні наймолодшою, яку всі пестили, ні найстаршою, якій довіряли дорослі справи. Тиха, непомітна, з великими від постійної втоми очима, вона змалечку засвоїла головне правило виживання у гірській хаті: «Старших треба слухатися, а проти слова батька йти — гріх». У їхній родині не було прийнято сперечатися чи плакати. Батько тримав дім у єреві, працюючи від зорі до зорі на лісоповалі, а мати валилася з ніг від нескінченної роботи по господарству.

Настя звикала до праці чи не з пелюшок. Щоранку, задовго до того, як сонце торкавалося верхівок полонин, вона вставала разом із мамою. Її обов’язком було підмести долівку, наносити важких відер із крижаною водою зі струмка, що біг унизу біля саду, та приглядати за молодшими братами й сестрами. Вона звикала поступатися меншим останнім шматком сиру чи хліба, мовчки лагодити старий одяг і бігати крутими стежками за коровою, яка вічно носила її на найкрутіші схили.

Особливе місце в її житті займала старша сестра — Марічка. Вона була на чотири роки старшою, норовливою і гордою. Марічка ніколи не схиляла голови так покірно, як Настя. Часто вечорами, сидячи біля крихітного віконця, коли решта дітей уже спали, Марічка шепотіла сестрі:

— Не хочу я так жити, Настю. Не хочу ціле життя гнути спину в цій горі за копійки, витирати носи малим і слухати батькові крики. Я вирвуся звідси. Поїду до міста або наймуся кудись далеко. Ти теж не будь такою мовчазною, бо тебе просто затопчуть.

Настя слухала її затамувавши подих. Вона захоплювалася сміливістю сестри, але сама повторювати її слова боялася. У Насті в серці жила якась дитяча покора, перемішана з постійним страхом розгнівати батька. Коли ж Марічка дійсно наважилася — після чергової сварки з батьком зібрала вузлик і поїхала на заробітки, у хаті запала довга, важка тиша. Батько заборонив навіть згадувати її ім'я, а мати ночами тихо плакала в подушку.

Для Насті від’їзд сестри став переломним моментом. Вона зрозуміла, що тепер увесь тягар домашньої роботи і догляду за меншими лягає на її плечі. Вона ще глибше сховала свої мрії, дитячі образи та бажання кудись піти. Вона стала ще тихішою, непомітнішою, вчачися гасити будь-який протест у собі ще в зародку.

Її світ обмежувався синіми пасмами гір на обрії, шумом стрімкого потоку, холодними ранковими туманами та нескінченною роботою. Настя й гадки не мала, що за цими хребтами існує якесь інше життя, і вже тим паче не підозрювала, яку ціну їй доведеться заплатити за дорослішання.

Їй виповнилося шістнадцять, коли на їхнє обійстя вперше лягла тінь чужого, страшного світу...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше