Розділ 3. Перший вечір

   Тар повів Андрія вузькою стежкою між оселями. Люди поступово поверталися до своїх справ, хоча чужинця й далі проводжали поглядами. Дехто намагався непомітно роздивитися його одяг, інші звертали увагу на взуття. Діти трималися осторонь, але цікавість у них поступово перемагала страх.
   Андрій ішов повільно, запам'ятовуючи все навколо. Оселі були заглиблені в землю приблизно на третину своєї висоти. Каркаси дахів складалися з дерев'яних жердин, поверх яких лежали гілки, очерет і шар землі. Біля входів стояли кошики, дерев'яні посудини, кам'яні знаряддя. На мотузках сушилися шкури й пучки рослин.
   В одному місці жінка розкладала на великому плоскому камені зерно. Поруч двоє дітей перебирали сухі стебла, відокремлюючи придатні частини від зіпсованих. Трохи далі чоловік лагодив дерев'яну ручку якогось знаряддя.
  Поселення жило звичайним життям. І саме це найбільше вражало Андрія. Тут не було нічого випадкового чи тимчасового. Люди мали свої заняття, обов'язки, звички й порядок, який складався не за один день.
  Тар зупинився біля однієї з осель, присів і відсунув убік шкуру, що закривала вхід. Усередині було темніше й прохолодніше. Андрій нахилився та обережно спустився за ним.
  Приміщення виявилося більшим, ніж здавалося зовні. Посередині горіло невелике вогнище, дим повільно виходив крізь отвір у даху. Уздовж стін стояли глиняні посудини, лежали кошики, зв'язки мотузок, дерев'яні предмети й кам'яні знаряддя. На одній зі стін висіли кістяні голки та кілька шкур. Тут було чисто, хоча земляна підлога залишалася нерівною. 
   Біля вогнища сиділа жінка років сорока. Вона підвела голову, побачила Андрія й на мить завмерла.Тар щось сказав їй, указуючи на гостя. Жінка уважно подивилася на нього, потім на чоловіка, ніби хотіла переконатися, що правильно зрозуміла ситуацію.
— Мара, — промовив Тар, торкаючись її плеча.
  Андрій кивнув.
 — Мара.
  Жінка повторила його ім'я, повільно й уважно:
 — Андрій.
 Він усміхнувся й показав на себе.
— Так. Андрій.
  Мара запросила його жестом сісти ближче до вогню. Андрій опустився на край підстилки, намагаючись не зачепити посудини. Тар сів навпроти й почав щось пояснювати, показуючи то на Андрія, то на вхід, то вгору.
  Андрій здогадався, що чоловік розповідає про його появу. Він спробував пояснити, що не пам'ятає, як опинився тут. Показав рукою на небо, потім різко опустив її до землі, розвів долоні.Мара насторожилася. Тар теж перестав усміхатися.
  Андрій зрозумів, що зачепив щось незрозуміле або тривожне для них. Він не став продовжувати. Поки що йому було важливіше не налякати людей, серед яких він опинився.
  Мара підсунула до нього глиняну миску. У ній була густа каша з зерна, а зверху лежали шматочки м'яса. Поруч вона поставила невелику посудину з водою.Андрій подивився на їжу й відчув, наскільки сильно зголоднів. Він подякував кивком і взяв миску обома руками.
  Каша була густою, трохи кислуватою, з приємним запахом зерна. М'ясо виявилося жорстким, але добре провареним. Андрій їв повільно, хоча голод підштовхував його поспішати. Він не хотів виглядати надто жадібним перед людьми, які й так не знали, чого від нього чекати.
  Тар спостерігав за ним і час від часу показував на миску, промовляючи якесь слово. Андрій повторював його, намагаючись відтворити вимову. З першої спроби не виходило, але Тар терпляче повторював.
   Після їжі Мара показала на посудину, потім на вогнище. Андрій зрозумів, що вона пояснює, де готують їжу й де зберігають посуд. Він уважно розглядав глиняні горщики. Вони були різними за формою та розміром. Деякі мали нерівні стінки, на інших залишилися сліди пальців. Біля одного горщика Андрій помітив тріщину, яка проходила майже від краю до середини.
  Він указав на неї й запитально подивився на Мару.Жінка знизала плечима, показала на тріщину й відставила посудину вбік. Андрій подумав, що її збираються викинути, але не став одразу пропонувати ремонт. Він ще не знав, як тут виготовляють посуд, з якої глини, як сушать і випалюють вироби. Без цього будь-яка порада могла виявитися марною.
    Надворі почулися дитячі голоси. Кілька малих зібралися біля входу й заглядали всередину. Найсміливіший хлопчик простягнув руку до взуття Андрія.Той помітив це й витягнув ногу трохи вперед. Хлопчик торкнувся черевика, провів пальцями по поверхні, потім обережно потягнув за шнурок.Андрій усміхнувся, розв'язав його й показав, як черевик знімається. Хлопчик здивовано подивився на нього, потім на взуття. Інші діти одразу наблизилися.Вони розглядали черевик з усіх боків, торкалися підошви, натискали на матеріал. Андрій показав, як його взувати, але не дозволив дітям надто сильно тягнути за шнурки. Один із хлопчиків спробував повторити рухи й ледь не впав, викликавши сміх у товаришів. Мара щось сказала дітям, і вони трохи відступили, хоча розходитися не поспішали.
    Тар підвівся, покликав Андрія й повів до сусідньої невеликої споруди. Вона була нижчою за інші, з вузьким входом і простішим дахом. Усередині лежали суха трава, кілька шкур і старий килимок із рослинних волокон.Тар показав на підстилку, потім на Андрія, а тоді на землю.Андрій зрозумів: тут він може спати.
    ін подивився на чоловіка, потім на оселю й кивнув.
 — Дякую, Тар.
    Тар не зрозумів слів, але, мабуть, упізнав інтонацію. Він коротко торкнувся Андрієвого плеча й вийшов.
    Коли стемніло, Андрій ще довго сидів біля входу. Над поселенням здіймався дим, у різних оселях мерехтіли вогнища. Час від часу лунав сміх, дитячі голоси, гавкіт собак. Десь неподалік мукала худоба.
    Він дивився на людей, які поступово вкладалися спати, і відчував дивну суміш полегшення та тривоги. Його нагодували, дали місце для ночівлі й не сприймали більше як безпосередню загрозу. Але він залишався чужинцем, який не знав навіть найпростіших слів.
   Андрій ліг на підстилку й підклав під голову згорнуту шкуру. Тіло було втомлене, але сон не приходив.Він згадав Ольгу. Уявив, як вона чекає на нього, як телефонує, як намагається з'ясувати, куди він зник. Згадав Валентина, який, мабуть, уже встиг би пожартувати з його невміння вчасно попереджати про свої плани. Подумав про Єлизавету, про її роботу й навчання, про Максима, який зараз був далеко від дому, на війні.Ці думки боліли сильніше, ніж холодна земля під спиною.Він не знав, чи побачить їх знову. Не знав, чи минуло після його зникнення кілька годин, чи більше. Не мав жодного способу передати їм, що живий.
   Андрій повернувся на бік і заплющив очі.За стіною хтось тихо говорив. Потім усе стихло, залишився лише тріск вогню та шелест вітру над дахом.
   Він засинав із думкою, що завтра доведеться починати все спочатку: вивчати людей, їхні звички, їхню мову й правила життя. А ще — шукати спосіб зрозуміти, що з ним сталосяТа цієї ночі він принаймні мав дах над головою й людей поруч.
    І поки що цього було достатньо.