Розділ 1. Чужинець

  Андрій прокинувся від холоду.Спершу він не розплющував очей, намагаючись зрозуміти, де перебуває. Під спиною відчувалася тверда земля, під боком — суха трава, а обличчя торкалося прохолодне ранкове повітря. Він повільно вдихнув, поворухнув пальцями й обережно підвів голову.
   Над ним було небо.Чисте, бліде, без жодної знайомої деталі. Андрій довго дивився вгору, поки в голові поступово не почали складатися думки. Він пам’ятав дорогу. Пам’ятав дивне світіння попереду, а потім істоту, яку спочатку прийняв за величезну прозору медузу. Вона висіла над землею, хоча ніщо її не підтримувало. Усередині її тіла пробігали електричні розряди, схожі на блискавки, що заплуталися в прозорій оболонці.
     Потім був запах озону, волосся на руках стало дибки, повітря навколо ніби завібрувало. І спалах.Після цього — порожнеча.
     Андрій сів і провів долонями по обличчю. Голова не боліла, тіло не нило, хоча він очікував відчути наслідки падіння або хоча б сильного удару. Навпаки, він почувався дивно добре. Надто добре для людини, якій нещодавно виповнилося п’ятдесят три.
    Він розім’яв плечі, зігнув і розігнув ноги, обережно підвівся. Рухи давалися легко. Коліна, які останніми роками регулярно нагадували про себе, не боліли. Спина не тягнула, дихання було рівним. Андрій кілька разів стиснув кулаки, роздивляючись руки. Вони здавалися сильнішими, ніж він пам’ятав.
    Неподалік між травою блищала вода. Він підійшов до неї, присів і зачерпнув долонею. Вода була холодна й чиста. Андрій випив кілька ковтків, а потім нахилився, щоб умитися.У воді відбилося обличчя незнайомця.Він завмер.На нього дивився чоловік років тридцяти п’яти. Темне волосся, виразніші риси обличчя, гладша шкіра. Андрій торкнувся щоки, провів пальцями по підборіддю. Відображення повторило його рух.
— Що за чортівня… — тихо промовив він.
   Він ще раз уважно роздивився себе, ніби сподівався знайти пояснення в дрібницях. Але пояснення не було. Він упізнавав власні очі, власний погляд, проте все інше ніби належало іншій людині.
   Андрій випростався й озирнувся.Навколо простягалася відкрита місцевість. Невисокі пагорби чергувалися з луками, а далі темніла смуга лісу. Повітря було прозорим, без звичного міського гулу. Не чулося ні двигунів, ні голосів, ні далекого гуркоту техніки. Лише вітер ворушив траву, а неподалік перегукувалися птахи.
  Він спробував визначити напрямок за сонцем, але не був певен, котра зараз година і чи правильно оцінює його положення. Місцевість могла бути знайомою лише загальними обрисами. Річка, пагорби, ліс — таке можна було зустріти в багатьох місцях.
   Андрій перевірив одяг. Сорочка була забруднена, штани подряпані травою, взуття ціле. Жодних речей при собі не залишилося. Ні телефона, ні ключів, ні документів.
  Він знову згадав прозору істоту. Її розміри, дивне мерехтіння всередині, електричні розряди. Це не було схоже на сон чи звичайну галюцинацію. Він бачив її надто виразно, пам’ятав запах і відчуття, коли повітря наче стало щільним.Але думати про це зараз було марно. Спершу треба було зрозуміти, де він опинився.
   Андрій рушив уздовж води. Річка була невеликою, з неглибокими плесами й зарослими берегами. Подекуди над водою схилялися верби, а на мілководді виднілося каміння. Він ішов повільно, уважно оглядаючи місцевість, шукаючи бодай якусь ознаку людської присутності.
  Невдовзі помітив сліди. На вологій землі біля берега відбилися людські ступні. Деякі були чіткими, інші вже розмилися водою. Поруч виднілися сліди тварин. Андрій присів і торкнувся пальцями одного відбитка. Він був свіжий.Отже, люди тут є.Ця думка принесла полегшення, але водночас викликала нові запитання. Хто вони? Наскільки далеко їхнє поселення? Чи зможе він порозумітися з ними? І головне — де він сам?
   Він підвівся й пішов далі, тримаючись людських слідів. За якийсь час помітив на протилежному схилі дві постаті.Андрій зупинився.Люди стояли нерухомо й дивилися просто на нього. Один тримав у руці короткий спис, другий — лук. Їхній одяг був простим, зробленим зі шкур і грубої тканини. Вони не були схожі на туристів, мисливців чи учасників історичної реконструкції.
   Чоловік зі списом щось сказав супутникові. Той підняв лук, але стрілу не наклав.Андрій повільно підняв руки, показуючи, що не має зброї. Він не знав їхньої мови, не знав звичаїв і не міг навіть припустити, як вони сприймуть чужинця, який з’явився посеред їхніх угідь.
  Він зробив кілька кроків уперед і зупинився.Чоловіки перезирнулися. Один із них показав рукою в бік лісу, другий знову щось промовив. Їхні обличчя залишалися настороженими.
  Андрій не поспішав. Він розумів, що будь-який різкий рух може налякати їх або спровокувати напад. Тому стояв спокійно, тримаючи долоні відкритими.Він не знав, що ці двоє вже вирішили повідомити про незнайомця інших. Не знав, що його поява викликала в них страх, бо вони не бачили, звідки він прийшов, і не розуміли, хто він такий.Андрій лише дивився на людей зі списом і луком, на ліс за їхніми спинами й на незнайому землю під ногами.
    Уперше за п’ятдесят три роки він не мав жодного уявлення, що станеться завтра.