Глава 13

Глава 13.  Тиша і рішення

— "Стан стабільний, але без змін."

Ці слова головного лікаря, що щомісяця повторювались наче за вивченим сценарієм, тепер мали інше завершення. Те, що ні Маша, ні Владислав Ярославович не хотіли почути.

— "Минає майже два роки. Її мозкова активність — мінімальна. Вона не реагує на стимули. І... ми мусимо обговорити..." — лікар замовк, підбираючи слова, — "можливість припинення підтримки її життєдіяльності."

Повисла мертва тиша.
Навіть шум апаратів за стіною здався глухим.

Маша стисла руки.
— "Вона не машина. Це не просто тіло. Це — Ніколь. Вона жива."

Владислав сидів, опустивши голову. Його пальці машинально крутили каблучку на мізинці — її перстень. Ту саму, яку він сам одягнув їй на палець тоді, коли вона сказала «Так, Владиславе».

— "Якщо ти скажеш — я зупиню все," — спокійно, але твердо мовив лікар, дивлячись лише на нього. — "Рішення за вами. Ви її законний чоловік."

Законний чоловік.
Її чоловік. Батько її дітей. Людина, якій вона довірилась більше, ніж самому життю.

— "Вона жива, поки в її грудях б'ється серце. А воно ще б’ється." — хрипло відповів Владислав, підвівши очі. — "І я не дозволю... Ніколи. Не смійте навіть думати про це."

Він підвівся, повільно, наче в ньому кипіло щось старе, хижо-звіряче. Володар — не просто кримінальний авторитет. У цю мить він був батьком. Чоловіком. Людиною, яка втрачала своє єдине світло — і не дозволяла темряві його забрати.

— "Якщо хтось спробує навіть доторкнутись до її апаратів без мого дозволу — піде слідом за тими, хто на неї наважився."

Маша лише кивнула. В її очах — сльози. Рідкісні. Але справжні.

— "Вона повернеться. Вона обіцяла мені. А Ніколь ніколи не порушує обіцянок."

У палаті — тиша.
Біля ліжка — м’яка іграшка Софійки, маленький рожевий зайчик.
На столику — малюнок Владика.
На моніторі — пульс.
Нерівний. Але він є.

Вона жива. Ще жива.
І десь у глибині…
Можливо…
Щось…
Прокидається.

Маленький лев

— "Ваш син… зламав йому ребра і розбив носа. Це — недопустимо, Владиславе Ярославовичу."

Директор школи був блідий, ніби спілкувався не з батьком учня, а з кримінальним авторитетом. І справді — Володар сидів у кабінеті, тихо, мовчки, спокійно. Але саме це лякало найбільше.

— "Це була не бійка. Це напад." — додала класна керівниця, знервовано переступаючи з ноги на ногу. — "І… Владик зник. Ми не знаємо, де він."

Владислав підняв погляд. Його очі були сталевими.

— "А що саме сказав той хлопець перед тим, як «напад» стався?"

Пауза. Керівниця знітилась.

— "Ну… він… це було просто жартома… він сказав, що у Владика мама овоч, а тато вбивця, і що таких, як він, треба в притулок здавати, бо вони всі зіпсовані..."

Тиша. Директор ковтнув слину.

— "Владик не зник." — промовив Володар, підводячись. — "Він там, де йому найболючіше. І найправильніше."

Лікарня. Палата Ніколь.

Маленька ручка тримає велику, слабку долоню мами.
Очі — сині, ті самі, як у неї. В них тиша. І сльози, які вже не котяться. Бо плакати Владик навчився без сліз.

На щічці — синяк. Рука подряпана. Але він не скаржиться. Він просто сидить поруч. Тримає. І чекає.

— "Мамусю… я захистив тебе. Я не дозволю їм тебе образити. Я не дам їм казати, що ти не така. Я знаю, ти мене чуєш. Я знаю..."

Двері відчинились без звуку.

Владислав Ярославович увійшов до палати, повільно. Побачив сина. Побачив синці. Побачив, як той не здригнувся, не здивувався — просто тримав мамину руку й дивився на неї.

— "Тату..." — Владик не часто вимовляв це слово. Але зараз воно було як ніж.

— "Я не міг інакше."

Владислав сів поруч. Поклав долоню на плече хлопчика.

— "Я знаю. І я гордий тобою."

Маленьке тіло здригнулось. Тепер він плакав. Нарешті. Без сорому. Без мовчання. Бо поруч був він. Його тато. Його захист.

А в палаті знову було троє.
Двоє — живих. Один — сильний. Інший — ще маленький, але з серцем воїна.
І одна — якась тиха, але жива. Вона все ще тут. І вона бореться.

                                                      Далі буде....