Глава 6

Глава 6. Обрив і перехрестя

Карета швидкої, супроводжувана чорним джипом охорони, мчала порожніми нічними вулицями. Сирена не лунала — це не була державна "швидка". Це був Оберіг.
Клініка, де не ставили питань. Де рятували — будь-якою ціною.

Ніколь лежала на каталці, дихала уривчасто. Обличчя — бліде, ледь торкнуте потом.
Поруч — медик, ще один охоронець і Креч.
Його очі — мов розпечене залізо. Холодний — зовні. Але в напрузі — кожен м’яз.

— "Стан стабільно важкий. Гіпертонус. Серцевий ритм нестабільний. Пульс — як у метелика в бурі." — промовив лікар.

Креч мовчав.
Потім витяг телефон і в голосі — вперше за весь вечір — гримів гнів:

— "Знайдіть мені крижану леді. Негайно. Якщо вона не з’явиться через десять хвилин — я спалю весь чортів Київ до фундаменту."

Телефонна лінія миттєво затихла. Всі знали — він не жартує.

Через 9 хвилин.

Двері приймального блоку раптово відчинились.
І в них — Марія.

Ні костюму.
Ні шпильок.
Ні «крижаної леді».

Замість неї — жінка, розтріпана, з розірваною блузкою, на обличчі — сліди побоїв, губа розбита, на скроні — запечена кров.

Але спина рівна. Очі — тверді, як криця.

Вона зробила кілька кроків уперед і зупинилась перед Владиславом.

— "Де вона, Владиславе Ярославовичу?"

Він зустрів її погляд.

Секунду вони просто дивились один на одного. Без слів. Лід і вогонь. Сталь і порох.

Вона глибоко вдихнула.

— "Дякую, що приїхали."

Креч злегка нахилив голову — не як знак поваги, а як визнання факту. Вона ризикнула. Вона запізнилась. Але вона — тут.

— "Ти вся побита."

— "Мала справу."

— "Це пов’язано з твоєю роботою?"

— "З твоєю компанією, Владиславе. Але це потім."

Вона підійшла ближче до медсестри:

— "Де вона? В якому стані?"

— "Операційна. Показники серця нестабільні. Є ризик."

І вперше за весь час Марія похитнулась.
Але тільки на півкроку.
Потім — зібралась, як пружина.

— "Я йду з нею. Навіть якщо це заборонено. Це — моя людина."

Креч мовчки відступив. І кинув через плече охоронцю:

— "Якщо хтось зупинить її — знищити."

Операційна.
Світло яскраве, як у кіно. Тихі голоси лікарів. Клацання інструментів. Білий шум.

Плач.
Гучний.
Сильний.
Живий.

Малюк з'явився на світ із першою істерикою — наче вже знав, у який світ потрапив. Маленький кулачок затиснутий, крик пробиває стіни, мов крик душі, яка довго чекала свого шансу.

А Ніколь — лежала без свідомості. Бліда, виснажена, мов розбита порцелянова лялька.
Її серце ледь трималось. Але вона дихала. І цього було достатньо.
Зараз.

Марія стояла біля скла, стиснувши пальці. Очі — червоні. Але сльозам вона не дозволила впасти.

Позаду неї зупинився Креч.

— "Виживе?"

— "Так. Якщо не зламається зсередини."

— "А дитина?"

— "Сильний. Як і вона. Плаче, наче вже керує цим світом."

Креч мовчав. У його погляді — мить непроникного мовчання. Потім він обернувся до одного з охоронців.

Холодним, рубаним голосом:

— "Знайти того, хто це зробив з крижаною леді. І привести в підвал особняка. Особисто."

Охоронець мовчки кивнув і зник у темряві коридору.

У палаті новонародженого вже обтирали, перевіряли, готували.
— "Як ми його назвемо?" — спитала акушерка, повернувшись до Марії.

Марія на мить затнулась. І вперше — дала собі емоцію. Глянула на малюка. Маленький, рожевий, зморщений, але вже з таким обличчям, ніби він про все знає більше за них.

Вона видихнула.

— "Владислав Владиславович Юрчак."

Акушерка підняла брови.

— "Таке… серйозне ім’я."

Марія кивнула.

— "Так хотіла Ніколь. Вона довго думала. Вона не хотіла, щоб у нього було ім’я цього придурка, Діми. Вона… казала, що Владислав — сильне ім’я. І їй подобається, як звучить. Звучить… як захист."

Креч стояв біля вікна, розгорнувшись до неї спиною, ніби не чув. Але руки його були стиснуті в кулаки.
Тиша між ними була твердою, як крига.
Та ім’я вже зависло в повітрі.

Його ім’я.

Його по-батькові.

Владислав Владиславович.

І в ту мить у його очах промайнула емоція, яку він приховував усе життя.

                                             Далі буде....