Двері відчинилися раніше, ніж Уляна встигла встромити ключ. Вона так і лишилася стояти з піднятою рукою, і ключ завис просто перед Аліною, на рівні її підборіддя. Аліна теж не ворушилася. На ній був шовковий халат кольору стиглої сливи. Уляна привезла його зі Стамбула два роки тому й жодного разу не вдягла, бо шкода було. На ногах красувалися її домашні капці з овечої вовни. У лівій руці Аліна тримала келих.
— О, — сказала вона. — Ти приїхала?
Усміхалася вона так лагідно, що Улі на мить навіть стало ніяково за те, що вона приїхала додому. Голову трохи схилила, куточки губ підняла, як учителька першого класу, до якої дитина прийшла зі зламаною іграшкою.
— А ми тебе тільки завтра чекали.
«Ми». Уляна подумала, що в цьому слові всього дві літери, а вмістилося в ньому геть усе.
З глибини квартири долинав саксофон. Тепер вона чула його чітко: повільний, тягучий, із тих мелодій, під які люди роблять вигляд, що вони тонкі натури. Так, люди люблять вдавати з себе тих, ким вони не є насправді. У передпокої горіла лише настінна лампа, і в її світлі Уляна побачила на підлозі чоловічі черевики. Вадимові. А поруч, акуратно, носок до носка, стояли білі кросівки, які вона сама допомагала Аліні вибирати в серпні. Аліна тоді приміряла п'ять пар і про кожну питала: «А в цих у мене ного точно не як асти? Я не схожа на лижника?»
— Ну що ти стоїш на порозі, — сказала Аліна й відступила вбік, запрошуючи.
Запрошуючи її до її ж квартири. Уляна переступила поріг, і валіза за нею гупнула колесами об поріг так голосно, ніби попереджала Улю не робити наступний крок.
Вона поставила на комод коробку з тірамісу. Квіти поки що тримала. Здавалося неправильним класти їх на комод, до ключів, ложечки для взуття й Вадимових сонцезахисних окулярів. Якийсь абсурд, але думки були дивні.
Двері спальні були прочинені. Крізь щілину Уляна бачила шматок ліжка, посипаний чимось червоним. Пелюстки. Не жменя, не декоративно, а щедро, як на весіллі в провінційному ресторані. На тумбочці стояв ряд свічок, ще не запалених, і два невеликі бокали. А на підлозі, у відрі з-під шампанського, стояв ціли оберемок троянд. Багряні, довгі, штук п'ятдесят, не менше.
За п'ять років Вадим жодного разу не подарував їй квітів. Казав, що це гроші, викинуті на вітер: через три дні вони все одно в смітнику. На першу річницю він подарував їй набір для чищення замшевого взуття. Сказав, що практично. Вона тоді розсміялася й повірила, що це він так показує свою надійність і зощадливість.
Із душу линув шум води й чийсь голос, який голосно й дещо фальшиво підспівував саксофону. Вадим завжди співав у душі. Завжди невпопад. Раніше це її зворушувало. Зараз же цей голос здавався межею абсурда.
— Кохана! — гукнув він крізь двері й шум. — Ти рушник принесла? Я ж просив той, великий!
Він не питав, хто прийшов. Не питав, чи це вона. Тридцять секунд тому він був упевнений, що в цій квартирі є лише одна жінка. Аліна ні на мить не відвела погляду від Уляни. Вона навіть не повернула голови. Лише відпила з келиха й голосно сказала:
— Любий, тут Уляна.
Вода затихла так раптово, що в тиші стало чути як у сусідки знизу відчинилися двері. Потім щось гупнуло, зашкрябало, і двері ванної відчинилися. Вадим вийшов у рушнику на стегнах. З мокрого волосся на плечі стікала піна від шампуню. Звичайно, піна. Коли в людини розвалюється життя, це завжди відбувається в найнепридатніший момент, із шампунем у вухах.
— Улю, — сказав він. — Ти що тут робиш?
— Живу, — відповіла вона.
Уляна не знала, звідки взялася ця відповідь. Голос був рівний, трохи хрипкий, голос людини, яка щойно виступала на зустрічі й зараз зробить паузу перед питаннями із залу. Вона нарешті зрозуміла, чому колеги вважали її залізною: у такі секунди щось усередині вмикало автопілот, і вона дивилася на все збоку, як на чужий проєкт.
— Ти ж мала бути в п'ятницю!
— Клієнт підписав раніше.
— Чому ти не подзвонила?
— Хотіла зробити сюрприз. Як бачу, сюрприз таки вдався.
Аліна раптом коротко засміялася і тут же затулила рот долонею. Вадим кинув на неї такий погляд, що Уляна відчула майже професійну цікавість: він виглядав не винним, а роздратованим. Так дивляться на співробітника, який зірвав презентацію.
— Слухай, Улю, давай не будемо влаштовувати сцен, — сказав він. — Я розумію, ти шокована. Давай сядемо на кухні, поговоримо спокійно.
— Я спокійна, — мовила Уляна.
І справді вона була спокійна. Це було страшніше за істерику. Вона дивилася на нього й бачила дрібниці, які раніше не помічала. Родимку під лівим вухом, над якою вони колись жартували. Шрам на коліні, з другого курсу. Ту саму сорочку на спинці стільця, яку вона торік особисто купувала перед його співбесідою. Усе було знайоме до дрібниць, просто це вже був не її чоловік. Це був чужий чоловік у рушнику.
— Скільки? — спитала вона.
— Що «скільки»?
— Скільки це триває.
Вадим відкрив рот. Аліна випередила його.
— З квітня.
— Алін! — вигукнув він.
— Що «Алін»? — вона знизала плечима, і шовк на плечі зсунувся. — Вона все одно б спитала. Тільки ти не сподівайся, що я з цього буду робити таємницю, мені вже набридло.
Квітень. Уляна лічила. Квітень, травень, червень, липень, серпень, вересень. Півроку, навіть більше. У червні вона привозила Аліні з Праги шарф і купувала Вадимові запонки. У липні плакала на плечі в Аліни, бо їй приснилося, що Вадим її покинув, і Аліна гладила її по голові й казала: «Дурненька, він же тебе обожнює».
— А раніше? — Уляна почула власний голос ніби здалеку. — До квітня. Коли я взимку вас познайомила. Пам'ятаєш, ти тоді ще сказала: «О, який!» Я думала, ти жартуєш.
Аліна більше не усміхалась. На мить обличчя її зробилося справжнім: вузьке, втомлене, з тінню роздратування, яку вона роками ховала під емодзі в соцмережах.
— Я не жартувала, — тихо мовила вона. — Я ніколи не жартувала. Просто ти була першою. Ти завжди була першою, Улю. Найрозумніша, найцілеспрямованіша, найсильніша. «Ой, Уляна така молодець, Уляна все встигає». А я ходила поруч і чекала, поки ти втомишся.
#853 в Жіночий роман
#3125 в Любовні романи
#1372 в Сучасний любовний роман
перше_несподіване кохання, зрада і нове кохання, повернення додому
Відредаговано: 20.11.2026