Розділ 1. Валіза і дедлайн

Будильник Уляна випередила на дев'ять хвилин. Лежала в темряві львівського готелю, слухала, як перший трамвай шкрябає рейками під вікном, і вже тримала в руці телефон. Коли вона його взяла, згадати не могла.

Сорок сім листів. «Терміново». «Правки до презентації». «Re: Re: Re: уточнення по бюджету». А між ними один короткий, від Олега Сергійовича: «Улю, Львів — супер. У понеділок ще зустріч, підготуйся». Ні «дякую», ні «відпочинь». Підготуйся.

Вона перевернулася на спину. Тріщина на стелі йшла від люстри до кута і дуже нагадувала графік продажів за четвертий квартал. Уляна пирснула й сама злякалася цього звуку. Оце вже діагноз: бачити звітність у штукатурці.

На перон вона вийшла о шостій двадцять із паперовим стаканчиком, де лишився один холодний ковток. Валіза їхала слідом, гупаючи колесами на кожному стику плитки. Графітова, твердий корпус, сорок літрів. Торік, після четвертого відрядження поспіль, Уляна купила її в магазині й назвала це інвестицією в комфорт. Тепер валіза бачила більше вокзалів, ніж її бачила власна спальня за останні два роки.

Телефон задзвонив, коли вона шукала свій вагон.

— Улю, доброго ранку! — Олег Сергійович завжди бадьорився з самого світанку, неначе його заводили ключиком. — Ти вже їдеш? Слухай, по понеділку. Клієнт хоче ще раз подивитися слайди про ризики. Накидаєш мені пару варіантів до завтра?

— Я тільки-но підписала Львів. Мені б хоч у потязі…

— Та в потязі ти все одно нічого не робитимеш! — засміявся він. — Ти ж у нас людина-оркестр. Ну все, цілую, бережи себе.

Слухавка замовкла раніше, ніж вона знайшла що сказати. А знайшла б — тільки три слова: «Я не хочу». Але їх, мабуть, вирізали з її корпоративного словника ще на співбесіді.

У вагоні було тепло й пахло чужими канапками. Уляна запхала валізу на полицю, сіла біля вікна й дивилася, як по склу повзуть краплі, зливаються й біжать далі вже втрьох. У темній шибці відбивалося її обличчя: чорне волосся до плечей, розтріпане після короткої ночі, під очима тіні, яких вже не бере жоден коректор. Колись Артем сказав, що в неї очі кольору озера Святого в серпні. Вона тоді фиркнула: «Звідки ти знаєш, ти там був?» А він почервонів до вух і буркнув: «Був. З батьком їздили».

Чого це вона раптом про нього згадала? Це все було ще у дитинстві.

— Вибачте, тут вільно?

Над нею стояла жінка років шістдесяти п'яти в жовтій в'язаній шапці з помпоном завбільшки з добрий мандарин. На плечі висіла сумка-кошик, у руці тримався термос у чохлі у вигляді їжака, з голками з ниток.

— Вільно.

— От і славно. А то я в п'ятому вагоні сиділа поруч із чоловіком, який з'їв чотири яйця й розповідав мені про курс долара. Чотири яйця, дівчино! Я рахувала.

Уляна засміялася, вперше за тиждень, голосно, і їй аж стало ніяково.

— Ото так краще, — схвально мовила жінка, розстібаючи пальто. — Лідія Степанівна. Але для вас просто Ліда, я не кусаюся. Ви кудись поспішаєте чи просто гарно хмуритеся?

— Я… — Уляна відкрила рот і зрозуміла, що відповіді в неї нема. — Додому. До Києва. Хоча який там дім, квартира. Ну, наша. Ну, його, якщо чесно, я там живу.

— А-а, — протягнула Ліда з таким виглядом, наче почула найрозумніше за цілий день. — То ви ще не розібралися, де ваш дім.

— Я цього не казала.

— Не казали. Але я сорок років у відділі кадрів на заводі просиділа. Людина за пів хвилини розповідає про себе більше, ніж у цілому резюме. Тримайте.

Вона відкрутила кришку термоса. Піднялася пара, потягло м'ятою, чебрецем і ще чимось... Щось таке знайоме піднялося з самої глибини свідомості.

— Це не чай, а трави. З мого городу, під Новояворівськом. Вип'єте й не пошкодуєте.

— Та ні, дякую, мені незручно…

— Незручно в кріслі в гінеколога, а це потяг, — відрізала Ліда й налила. — Пийте.

Уляна взяла кришку обома руками. Трава була гірка й солодка водночас. Такою її поїла бабуся в Чернігові, на веранді, де після дощу пахло мокрими дошками. І раптом щось у горлі здригнулося, і по щоці скотилася гаряча крапля. Потім друга. Уляна ляпнула «ой, це від м'яти», витерла їх рукавом і закашлялася.

Ліда нічого не питала. Вона дістала з кошика шматок кексу в серветці, поклала на столик і втупилася у вікно, ніби там показували фільм. Минуло хвилин п'ять.

— Півжиття я думала, що головне — не здаватися, — мовила вона до шибки. — Чоловікові обіцяла відпустку. Обіцяла, обіцяла… А через п'ять днів повезла його в лікарню. Так ми й не поїхали. Тепер розкладаю дні, як цукерки. Одну собі, одну онукам, одну кексу з родзинками. І порядок обираю я, а не начальник.

— Мені шкода.

— Шкодувати не треба. З'їжте кекс, бо я ображуся.

Кекс був чудовий. Уляна доїла його, облизала пальці й не відчула жодного докору сумління. Це навіть насторожувало.

Телефон завібрував. Мама. Не повідомлення, а дзвінок. Наталя Миколаївна дзвонила рідко, бо вважала, що дзвінок — це як стукати людині у вікно: а раптом вона зайнята.

— Алло, мам.

— Улянко! — у слухавці щось дзенькнуло, ніби хтось швидко ставив тарілки в сушарку. — Я тебе не відриваю? Ти ж на роботі? Я на хвилинку. Ти їла?

— Мам, сьома ранку.

— А що, о сьомій не їдять? Ти знову самою кавою живеш, я ж по голосу чую. Слухай, я тут пирога спекла, з яблуками, з нашого саду, з корицею, ти ж любиш. Ой, а Борис… — мама заговорила пошепки, — Борис учора три години просидів на підвіконні й дивився на хвіртку. Три години! Я йому кажу: «Борисе, нема її, вона в Києві», а він як на мене зиркне, точнісінько твій тато, коли я гроші на кухні переховувала.

— Мам.

— Що «мам»? Я правду кажу. А ще Артем заходив. Артем, ну сусідський! Так вирісло хлопчисько, голова під стелю. Каже, у нього тепер екскурсії, цей… імерсивні. Ходить уночі з ліхтарем, а за ним люди тягнуться, як за Мойсеєм. Я кажу: «Артемку, шапку одягни, застудишся», а він регоче. І питав, чи ти приїдеш.

Їжак на термосі дивився на Уляну чорними гудзиками очей. Вуха в неї палали.

— І що ти йому відповіла?