Розділ 20. Падіння у безодню.

Падіння тривало лише мить, але для Айли час ніби зупинився. Крижаний вітер свистів у вухах, а чорна паща нічного океану стрімко наближалася. Вона приготувалася до удару, готова розчинитися у рідній стихії та стати безликою піною.

Холодна вода зімкнулася над її головою. Важке людське тіло каменем потягло її на дно. Айла розплющила очі в темряві й раптом зрозуміла, що океан більше не приймає її як свою доньку. Повітря в легенях стрімко закінчувалося, а її нові людські ноги були безпорадними в бурхливій течії. Вона почала тонути.

І раптом крізь товщу води промайнула стрімка тінь. Хтось із силою схопив її за руку й потягнув угору. Ця людина діяла відчайдушно, борючись із лютим прибоєм та гострими підводними скелями. Сильні руки обхопили її за талію, точнісінько так, як тоді, на слизьких палацових сходах.

Через цілу вічність вони разом виринули на поверхню.

Айла жадібно, з хрипом ковтнула повітря. Рятівник уперто гріб до крихітної, прихованої серед скель піщаної бухти, куди не долітали бризки шторму. Коли його ноги торкнулися дна, він обережно виніс дівчину на берег і поклав на сухий пісок.

Це був Крістіан.

Він важко дихав, його камзол намок і прилип до тіла, а з темного волосся струмками стікала вода. Він упав на коліна поруч із нею, його обличчя було блідим від жаху й пережитого страху. В його очах, завжди таких стриманих, зараз палала непідробна, майже безумна тривога за неї.

- Навіщо?.. Навіщо ти це зробила? - його голос тремтів від стримуваних сліз. Він обережно взяв її мокрі, холодні долоні у свої. - Невже ти думала, що твоє життя нічого не варте? Невже через нього... через кузена ти була готова знищити себе?

Айла дивилася на нього, і пелена, що так довго застилала її очі, нарешті почала спадати. Вона перевела погляд на його мокре волосся, на благородні риси обличчя, які в місячному світлі здавалися точною копією Едмунда і раптом її ніби пронизала блискавка.

Шторм. Корабельна аварія. Темрява ночі, бризки й сутінки. Вона рятувала юнака, орієнтуючись лише на силует.

Наразі вона зрозуміла, що музика, яка зачарувала її, яка плакала й кликала когось у темряві біля моря це була музика Крістіана.

Він був тим нелюдимим музикантом, який ховався в тіні свого блискучого кузена. Вона переплутала їх. Увесь цей час її серце тягнулося до Крістіана, але розум сліпо чіплявся за образ Едмунда.

Тим, кого вона покохала ще в морі, завжди був Крістіан. Вона простягнула тремтячу руку й торкнулася його щоки. Крістіан завмер, притулившись обличчям до її долоні, і з його очей покотилися сльози.

- Я одразу тебе впізнав, - тихо прошепотів він. - Це тебе я бачив у своїх снах, для тебе я грав щовечора. А потім я побачив тебе в палаці. Німу, тендітну. Я покохав тебе з першого погляду, навіть не знаючи хто ти. Але ти так дивилася на Едмунда, що я не наважився стати між вами.

Айла заперечливо похитала головою, і з її очей також хлинули сльози. Їй так хотілося закричати, сказати йому, що це була помилка, що її серце належить тільки йому. Вона відкрила рот, але з її грудей вирвався лише безмовний, відчайдушний подих. Магія все ще тримала її горло в лещатах. Час спливав, і прокляття було готове завершити свою справу.