Розділ 19. Ніч останнього кроку

Айла не знала, скільки часу просиділа на підлозі. Свічка на маленькому столику давно догоріла, залишивши після себе тонку цівку диму. За вікном нічне небо поступово втрачало свою темряву, але дівчина цього не помічала. Біль у грудях не зникав, навпаки він ставав дедалі сильнішим. Айла притиснула долоню до серця й заплющила очі.

Він одружується.

Тепер ці слова вже не здавалися страшною думкою. Вони стали реальністю. Едмунд більше не належав її мрії. Він належав іншій.

Палац не спав. Після оголошення про заручини Едмунда та Ізабель свято лише набирало сили. Десь унизу продовжувала звучати музика. Гості сміялися, підіймали келихи, бажали майбутньому подружжю щастя. Для всіх ця ніч була щасливою, а для Айли вона була останньою. Дівчина сиділа на краю свого вузького ліжка й дивилася у маленьке вікно. За ним темніло море, те саме море, яке колись було її домом. Тепер воно здавалося єдиним місцем, де вона могла знайти спокій.

Айла притиснула долоню до грудей. Біль став сильнішим, він уже не був просто тупою важкістю. Кожен вдих давався дедалі важче. Пальці холонули, перед очима час від часу темніло.

І знову в пам'яті прозвучали слова Неріди:

«Якщо він одружиться з іншою, твоє серце розірветься від горя...»

Раніше Айла вірила, що любить Едмунда настільки сильно, що справді не переживе його весілля, але тепер... Вона заплющила очі. Перед нею виник Едмунд: його усмішка, його добрі слова. І все ж усередині було порожньо.

Різький бль змусив її спертися на стіну. Вона подивилася на свої руки: шкіра здавалася бліднішою, ніж зазвичай, майже прозорою. Вона зрозуміла: часу залишилося мало.

Айла повільно підійшла до дверей. У коридорі було порожньо. Вона зняла прості туфлі, щоб кроків не було чути, і безшумно залишила кімнату, пройшла через бічний вихід і опинилася у дворі. Холодне нічне повітря вдарило в обличчя. Айла зупинилася. На мить їй захотілося повернутися, але за стінами палацу лунала музика. Музика свята, чужого щастя. Айла рушила далі, до моря.

Дорога до урвища здавалася нескінченною. Каміння впивалося в босі ноги, вітер розвівав волосся, але Айла майже нічого не відчувала. Вона дійшла до самого краю. Внизу бушував чорний, величезний, безмежний океан. Айла подивилася вниз. Там був її справжній дім, там вона могла перестати бути Ліссою, перестати прикидатися людиною, перестати страждати. Вона заплющила очі, згадала батьків, сестер, підводні сади, золотаве світло сонцестояння. І музику, ту саму музику. Вона звучала в її пам'яті особливо виразно.

Айла насупилася.

Чому саме зараз? Чому перед смертю вона знову чула цю мелодію? Вона розплющила очі.

Десь глибоко в пам'яті спалахнув образ. Узбережжя, ніч, скрипка. Але обличчя музиканта вона так і не могла розгледіти. Тоді Айла думала про Едмунда. Тепер уперше дозволила собі запитати: А якщо ця музика ніколи не була його?

Серце боляче стиснулося. Вона відступила на крок. І тут же знову почула слова Неріди.

«Ти обрала людину...»

Айла заплющила очі, зробила вдих і ступила в порожнечу.