5

Павло закляк, його обличчя спотворилося від паніки. Він різко обернувся до Катерини, намагаючись затулити її собою, але було пізно.
Катерина навіть не здригнулася. Вона злегка нахилила голову, подивилася на Павла з легкою, майже жалісливою посмішкою, а потім перевела свій холодний, впевнений погляд на Лейлу.
— Павле, досить цього цирку, підведися, — її голос звучав рівно, без жодної краплі сорому, майже повчально. Вона зробила крок уперед і спокійно поклала долоню собі на живіт. — Справді, кинь її вже. Навіщо ти принижуєшся? Ти ж сам знаєш, що між нами все серйозно. Лейло, чи як тебе там... ти справді думала, що він з тобою через велике кохання?
Павло затамував подих, його бліді губи затремтіли:
— Катю, мовчи... благаю тебе, замовч!
— А чому я маю мовчати? — Катерина ледь вигнула брову, дивилася на Лейлу зверхньо, наче на перешкоду, яку просто треба прибрати з дороги. — Ти сам прекрасно знаєш, що я вагітна. Ти знаєш це вже два тижні, Павле. Ми чекаємо на дитину. То що такого? Навіщо влаштовувати цей шекспірівський драматизм на вулиці? Змирися, у нього тепер буде справжня сім'я.
Ці слова впали на Лейлу, як важкий бетонний блок. Світ навколо неї на секунду позбувся всіх звуків.
«Я вагітна... ти це знаєш... що такого?»
Це «що такого» прорізало її свідомість болючіше, ніж будь-яка зрада. Для них це було просто черговим кроком, чимось буденним, дрібницею, через яку не варто й сперечатися. Три роки її життя, її вірності, її дитячих мрій про їхній спільний дім — усе це було перекреслене двома смужками на чужому тесті й байдужим зсуненням плечей.
Павло підхопився з колін, його очі гарячково бігали від Катерини до Лейли.
— Лейло, це... це не те, я не хотів... я збирався тобі сказати, я просто не знав, як... — белькотів він, остаточно заплутавшись у власній брехні.
Лейла більше не плакала. Сльози мгновенно висохли, а той пекучий біль, що розривав груди хвилину тому, раптом перетворився на важкий, крижаний спокій. Вона подивилася на Павла — на цю маленьку, розгублену, боягузливу людину, яка стояла між двома жінками й не могла взяти відповідальність ні за одну зі своїх дій.
Огида. Це було єдине, що вона відчула.
Вона повільно повіла головою, ніби прощаючись не лише з ним, а й з усім тим дитячим невір’ям у казки.
— Ти права Катерино, — тихо, але дивовижно твердо мовила Лейла, і її голос більше не тремтів. — Справді... що такого. Вона може забрати тебе собі. Ви варті одне одного.
Лейла зробила крок назад, відчувши, як за її спиною владно й надійно опинився Максим. Він не сказав жодного слова, але його присутність давала відчути: вона більше не одна проти цього бруду. Вона простягнула руку, і Максим міцно стиснув її пальці у своїх.
Не обертаючись на крики Павла, який намагався зробити крок за нею, але був зупинений владним жестом Катерини, Лейла пішла геть. Вона крокувала вечірнім містом, залишаючи за собою руїни минулого, і з кожним ковтком холодного повітря відчувала, як до неї повільно повертається воля жити далі.