Розділ 1

Дзвін пролунав опівночі.

Ліара Вейн завмерла посеред сходів, притискаючи до грудей стос старих книг.

Вона знала цей звук.

Не тому, що чула його раніше. Навпаки — останні сімдесят три роки дзвін старої вежі мовчав. Його язик зняли ще за правління попереднього короля, а саму споруду замкнули після пожежі, про причини якої в Ельдаріоні воліли не згадувати.

Проте зараз дзвін лунав так виразно, ніби хтось стояв просто над її головою і повільно бив у бронзу.

Один удар.

Другий.

Третій.

Ліара перерахувала їх, сама не розуміючи навіщо. На сьомому звук обірвався.

І тоді вона почула шепіт.

— Нарешті.

Книги вислизнули з рук і глухо вдарилися об кам'яну підлогу.

Ліара озирнулася.

Коридор був порожній.

Лише протяг ворушив полум'я настінних свічок, відкидаючи на стіни довгі, ламкі тіні. За високими вікнами темніла столиця. Ельдаріон спав під важким осіннім небом, і тільки вогні королівського палацу мерехтіли на пагорбі, немов далекі зорі, що впали надто низько.

— Дуже смішно, — пробурмотіла вона, хоча сміятися зовсім не хотілося.

Ліара нахилилася по книги.

Їй було двадцять один, і вона давно навчилася не звертати уваги на дивні звуки старого королівського архіву. Будівля була старшою за половину міста. Вона скрипіла, стогнала, часом видавала такі звуки, наче хтось повільно тягнув меблі поверхом вище, хоча там давно ніхто не працював.

Але дзвін...

Дзвін не можна було пояснити старими балками чи протягом.

Вона підняла останню книгу й помітила, що одна зі свічок погасла. Її полум'я не згасло поступово — просто зникло, залишивши після себе тонку цівку диму.

Ліара провела пальцями по холодному воску.

На мить їй здалося, що десь унизу, за дверима архіву, хтось стоїть і чекає.

Вона різко випросталася.

— Досить.

Цього разу її голос прозвучав переконливіше.

Вона зібрала книги й рушила до виходу.

Надворі пахло дощем і мокрим камінням.

Вузькі вулиці столиці майже спорожніли. Крамниці зачинилися, вікна будинків потонули в темряві, а біля таверн залишилися лише поодинокі компанії, які не поспішали додому. Зі сходу насувалися хмари, затуляючи місяць.

Ліара щільніше загорнулася в плащ.

Вона мала повернутися до кімнати, випити гарячого чаю й забути про дивний звук. Завтра на неї чекала робота, а старший архіваріус уже двічі попереджав, що не збирається платити за запізнення.

Та дорогою додому вона знову почула дзвін.

Цього разу він був тихішим.

Наче долинав не з міста, а зсередини її самої.

Ліара зупинилася.

За кілька кварталів височіла стара вежа. Її темний силует виділявся на тлі хмар, а вузькі вікна нагадували порожні очниці. Навколо споруди стояв кам'яний мур, обвитий плющем. Ворота були скріплені залізними ланцюгами, а на них висіла табличка з королівською печаткою.

Вхід заборонено.

Ліара дивилася на вежу довше, ніж збиралася.

У верхньому вікні щось промайнуло.

Вона примружилася.

Постать.

Хтось стояв за склом.

— Там нікого немає, — тихо сказала вона собі.

Але постать не зникала.

Вона була надто нерухомою для людини. Просто темний силует, що дивився вниз, на вулицю.

На Ліару.

Її пальці похололи.

Вона зробила крок назад, та саме в цю мить вітер підняв із бруківки сухе листя. Воно закружляло навколо ніг, а коли впало, біля її чобота лежав невеликий предмет.

Металевий уламок.

Ліара підняла його.

Це була срібна пластинка завбільшки з долоню. На поверхні виднівся знак: коло, перетнуте трьома тонкими лініями. На перший погляд — звичайний орнамент. Але щойно вона торкнулася його, у грудях щось болісно стиснулося.

Перед очима промайнуло чуже зображення.

Червоне небо.

Чорні дерева.

Жіноча рука, вкрита кров'ю, стискає такий самий знак.

А потім — голос.

Не відчиняй.

Ліара випустила пластинку.

Вона впала на каміння, але звук був зовсім не металевим. Наче хтось кинув у воду маленький камінь.

Ліара відсахнулася.

— Що за...

— Я б на вашому місці цього не торкався.

Голос пролунав за спиною.

Вона обернулася так різко, що мало не послизнулася на мокрій бруківці.

Чоловік стояв за кілька кроків від неї.

Високий, широкоплечий, у темному плащі з королівським знаком на застібці. На поясі висів меч. Чорне волосся було трохи вологим від туману, а обличчя здавалося надто спокійним для людини, яка щойно непомітно підійшла до незнайомки серед порожньої вулиці.

Ліара впізнала емблему гвардії.

— Ви завжди підкрадаєтеся до людей уночі? — запитала вона, намагаючись приховати переляк.

— Лише до тих, хто збирається підбирати речі біля зачинених веж.

— Тоді вам варто знайти собі цікавіше заняття.

Чоловік не відповів.

Його погляд ковзнув до пластинки на землі. На мить обличчя змінилося. Ледь помітно, але Ліара встигла помітити, як напружилася його щелепа.

Він знав цей знак.

— Де ви його знайшли? — запитав він.

— Біля ніг.

— Не торкайтеся його знову.

— Ви вже казали.

— І все одно повторю.

Ліара схрестила руки на грудях.

— Хто ви такий?

— Каель Рейвен. Королівська гвардія.

Він вимовив це так, ніби ім'я мало пояснити все.

— Ліара Вейн, бібліотекарка. І я не пам'ятаю, щоб порушувала якийсь закон, стоячи на вулиці.

Каель не відвів погляду.

— Ви не повинні були почути дзвін.

У Ліари пересохло в роті.

— Отже, ви теж його чули.

— Ні.

— Тоді звідки знаєте?

Він мовчав.

І це мовчання було гіршим за будь-яку відповідь.

Ліара поглянула на вежу. Верхнє вікно тепер було порожнім. Постать зникла, наче її ніколи там не було.

— Там хтось був, — сказала вона.