Там, де мене не чекають

Глава 35

Наближалася зимова сесія, але цього разу Діана майже не хвилювалася. Завдяки сойрі навчання давалося їй значно легше, а складні теми, які раніше змушували годинами сидіти над підручниками, тепер поступово вкладалися в голові. Іноді вона навіть ловила себе на дивній думці: медицина починає їй подобатися. Можливо, набагато більше, ніж вона могла собі уявити.

Сьогодні ж навчання відступило на другий план. Діана збиралася на побачення з Вітею. Вони домовилися зустрітися в парку — у їхньому улюбленому місці, де останнім часом бачилися майже постійно. Парк був неподалік від Вітиного дому, зате від її гуртожитку — доволі далеко. Як завжди, Віктор наполягав, що сам приїде до гуртожитку, а вже звідти вони разом поїдуть до парку. Але Діана відмовилася. Їй зовсім не хотілося витрачати час на трамвай і дорогу.

Та й навіщо?

Відстані давно перестали бути для неї перешкодою. Кілька хвилин — і вона вже там, де потрібно. Варто було лише ковзнути крізь паралельний світ — і простір між місцями зникав, наче його ніколи й не існувало. 

Про Діму вона намагалася не думати. Принаймні переконувала себе, що не думає. Останні тижні вона регулярно чистила його ауру, але робила це холодно й відсторонено, ніби була просто на полюванні, а перед нею — зовсім незнайома людина. Жодних почуттів. Жодних зайвих думок. Це давало певні результати, але зовсім не ті, на які вона сподівалася. Діма продовжував відвідувати навчання, та це аж ніяк не заважало йому вечорами знову тягнутися до алкоголю. Вітя сварився з ним, намагався напоумити, навіть викидав пляшки, які знаходив. Але вистачало цього ненадовго. Минало кілька днів — і Діма знову знаходив, де випити. А однією пляшкою справа майже ніколи не закінчувалася.

Діана знала про це. Знала, але вперто намагалася не думати, не надавати значення, переконувати себе, що їй байдуже. Вона навіть майже повірила у власну байдужість — доки черговий погляд, слово чи випадкова згадка про це не стискали щось усередині. Як би сильно вона не намагалася відгородитися, десь глибоко в душі це все одно боліло. Боліло тихо, вперто, так, що ніхто не міг цього побачити, але й сама Діана вже не могла від цього втекти.

Діана летіла над засніженим парком, де вони з Віктором домовилися зустрітися, і не могла намилуватися зимовою красою навколо. Білі дерева застигли вздовж доріжок, мов мовчазні свідки зимової казки. Ялинки схилили вкриті снігом гілки, ніби ховали під ними свої таємниці, а сніг під сонячним промінням мерехтів тисячами іскор — наче хтось розсипав по землі жмені крихітних зірок. Діані було легко. На душі — тепло, а на серці так спокійно, що хотілося просто сміятися й летіти далі, не думаючи ні про що. Вона була щаслива.

Аж раптом серед білих дерев її погляд вихопив знайому постать... Діана завмерла в повітрі. Усмішка поволі згасла з її обличчя. Вона знала цей силует. Знала його навіть здалеку. Він сидів на лавці, іноді діставав пляшку з пазухи, робив ковток і потім знову ховав її. Вона підлетіла ближче — і серце боляче стиснулося. Вона не помилилася. Це був Діма.

Діана перевела погляд на його ауру — і все навколо наче завмерло. Навіть сонячне світло, здавалося, втратило свій блиск. Усередині обертався нунсік. Він рухався плавно, майже граційно, але в цій плавності було щось моторошне. Раз за разом описував коло, невідворотно й точно, ніби відміряв час. Його блакитні крила, прошиті червоними променями, розсікали простір усередині оболонки, створюючи дивний, гіпнотичний ритм. Це було схоже на танок. На ритуал. На вирок.

— О Боже!.. — Діана дивилася на нунсіка широко розплющеними очима. — Треба щось робити!

— Ти вже нічого не зробиш, — тривожно мовила Молі, і саме в цю секунду згадала, що бачила цю сцену на тому випускному... після того поцілунку...

— Тікай звідси скоріше! — її голос звучав не тільки стурбовано — у ньому відчувався страх. Страх втратити свою підопічну. — Відчуваєш, як повітря загусає? Глазастий десь близько!

— Я не піду! — Діана ледь не кричала від безвиході. — Я не залишу його! Він його вб'є!

І раптом у голові дівчини спалахнула думка.

— У мене є енергія тубса! Я зможу знищити нунсіка! І тоді можливо глазастий пройде мимо і найде собі іншу жертву... Вона різко змахнула рукою — і м'яка енергія тонким, майже прозорим шаром накрила ауру хлопця.

— А тепер тікай! — голос Молі тремтів від напруження. — Ти зробила все, що могла!

— Ні. Я залишуся, — вперто відповіла Діана. — Я повинна переконатися, що глазастий його не вб'є!

— Але ти більше нічим не можеш йому допомогти! — Молі майже благала Діану, хоча знала — та не послухає.

— Послухай свою захисницю, — раптом пролунав голос за її спиною.

Діана різко обернулася. Вона вже знала, хто стоїть позаду. Цей голос вона впізнала б серед сотень інших. Глазастий. Він був саме той — той, хто колись урятував її від своїх же сородичів. Але найбільше її вразили його очі. Діана впізнала їх одразу. Ті самі очі, які вона бачила в темряві своєї кімнати в ті безсонні ночі, коли ніяк не могла заснути. Вони з'являлися з нізвідки — безмовні, загадкові, магнетичні. І щоразу, щойно вона зустрічалася з ними поглядом, тривога кудись зникала. Її огортав дивний, глибокий спокій, повіки ставали важкими — і вона провалювалася в сон. А вранці довго лежала, дивлячись у стелю, і не могла зрозуміти: їй наснилися ті очі чи вона справді бачила їх у темряві? Тепер вони були перед нею. Наяву.

— Я... не можу, — голос тремтів від хвилювання. — Ти його вб'єш?

— Так, — відповів він твердо.

— Але чому його? Навколо стільки людей! Ти можеш вибрати будь-кого!

Вона знала, що для них люди — лише їжа. Знала, що рано чи пізно він усе одно забере чиєсь життя. Діана розуміла, наскільки це несправедливо: щоб урятувати Діму, хтось інший мав загинути замість нього. Вона навіть усвідомлювала, що ті люди ні в чому не винні. 

Але вона їх не знала. Не знала їхніх імен, їхніх історій, не бачила їхніх облич. Для неї вони залишалися лише чужими людьми десь там, далеко від її життя. І від цього усвідомлення їй ставало соромно, але зараз вона не могла змусити себе думати про них. Їй було байдуже. Єдине, чого вона хотіла, — врятувати Діму. Навіть якщо заради цього доведеться заплатити чужим життям.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше