Там, де мене не чекають

Глава 34

Діана жила в ритмі, що вже встиг стати звичним: навчання, полювання, знову навчання... Дні непомітно перетікали один в один, і цілий місяць промайнув так швидко, ніби його й не було. Те, що Діми вже третій день не було на навчанні, вона, звісно, помітила. Але принципово нічого не питала у Віті. Ні про нього, ні про причину його відсутності. Хоча насправді їй було не просто цікаво. Вона хвилювалася. Бо все, що стосувалося Діми, досі відгукувалося в її душі гострим, майже нестерпним болем. Навіть сама думка про нього могла зруйнувати той крихкий спокій, який вона так старанно в собі вибудовувала. Тому Діана змушувала себе відсторонитися. Не питати. Не думати. Не відчувати. Принаймні намагатися.

Але після занять Вітя сам заговорив про Діму.

— Не знаю, що робити... — він стурбовано зітхнув. — Діма вже третій день пропадає на дискотеках. Приходить під ранок, п'яний, падає спати, і я не в змозі його розбудити. Він ніби зовсім себе не контролює.

— А що сталося? Усе ж було нормально... чи ні? — Діана відчула, як усередині щось тривожно ворухнулося.

— Його кинула Наташа. Виходить заміж за іншого.

Голос Віті прозвучав сухо, майже байдуже, але Діана відразу відчула — за цими словами ховалося справжнє хвилювання за друга.

— Ого... — лише й змогла сказати вона.

Чомусь жодної радості від того, що Діма тепер вільний, вона не відчула. Можливо, тому, що десь глибоко всередині вже розуміла: разом їм усе одно не бути.

— А хто її наречений?

— Вони познайомилися ще влітку на базі відпочинку. Він старший за неї на десять років. Гарний, заможний. Уже навіть подарував їй машину.

— А звідки ти знаєш усі ці подробиці? — здивувалася Діана.

— Та Машка приходила, розповідала, — він махнув рукою. 

— Машка з Наташею помирилися? Ти ж казав, що після тієї сварки вона перестала спілкуватися, не тільки з Наташею, а й з Дімою.

— Ні, не помирилися. Просто в Наташі є подруга, яка все розбовкала своїй подрузі, а та — своїй. Ну ти знаєш: «Я тобі розкажу по секрету, але тільки нікому...» — Вітя криво всміхнувся. — До речі, вона навіть хвалилася, що буде дружкою на весіллі у Наташі.

— Оце так новина... А Діма коли про це дізнався?

— Десь чотири дні тому.

— Щось я не зрозуміла... Наташа до цього нічого не сказала Дімі? Може, Машка все вигадала?

— Та останнім часом Діма майже не ходив із нею на побачення. То Наташа нібито хворіла, то казала, що їй багато задали. А того дня, коли він про все дізнався, поїхав до неї додому, щоб переконатися, що це неправда.

— І все виявилося правдою... — із сумом похитала головою Діана.

— Так. Вона сказала, що не знала, як йому про це сказати, — Вітя скривився. — Не хотіла його образити...

Він на мить замовк, а потім тихіше додав:

— І тепер він уже третій день сам не свій. Якщо так піде далі, його можуть вигнати з інституту. Я поки не хочу нічого казати його батькам... Це вже крайній варіант.

Вітя подивився на Діану, і в його погляді було стільки тривоги, що вона мимоволі насторожилася.

— Я хочу тебе попросити поїхати зі мною. Він уже має прокинутися й ще не встигне знову напитися... Може, ти з ним поговориш?

— Я? — Діана округлила очі. — Та він ніколи зі мною не рахувався. Він мене й слухати не стане, — невпевнено відповіла вона.

— Ти помиляєшся, — його голос став серйознішим. — З усіх дівчат, кого він міг би послухати, — саме тебе. Він завжди казав, що ти незвичайна. І якби йому довелося довірити комусь своє життя, він без вагань довірив би його тобі.

— Мені? Але чому? — здивування не сходило з її обличчя.

— Тому що ти — найкраще, що є в цьому світі, — тепло усміхнувся Вітя.

На мить він замовк, а потім уже серйозніше додав:

— Діма, можливо, ніколи цього не показував, але я знаю, що твоя думка для нього важлива. Чому — зараз не має значення. Головне, щоб це спрацювало.

Діана кілька секунд мовчала, намагаючись осмислити його слова.

— Добре, — зрештою усміхнулася вона. — Але не обіцяю, що з цього щось вийде.

— Але спробувати варто. І ще, у мене в холодильнику стоїть запечена курка — бабуся передала, — він загадково посміхнувся.

— Ну, курка — це залізний аргумент. З цього треба було розпочинати. Поїхали, — вона розсміялася...

 

Діана зайшла до затишної маленької квартирки на шостому поверсі. Усередині було тепло й трохи тісно.

— Ходімо на кухню, — Вітя ледь помітно усміхнувся і, жестом вказуючи напрямок, пропустив її вперед.

Вона ще не встигла як слід сісти, як із глибини квартири долинув хрипкуватий, заспаний голос:

— Вітя... ти вже прийшов? Принеси води, будь ласка... і таблетку... Голова розривається...

У цих словах було стільки втоми й виснаження, що вони ніби повисли в повітрі.

— У нас гості, — відгукнувся Вітя трохи голосніше. — Вода й таблетки на столі, випий.

Запала тиша. Потім почулися повільні кроки. Через кілька хвилин у дверному прорізі з'явився Діма. Діана мимоволі затамувала подих. Волосся скуйовджене, обличчя набрякле від недосипу, одяг пом'ятий.

— Діана? — у його голосі здригнулося неприховане здивування. Він кілька секунд просто дивився на неї, ніби не міг повірити власним очам. — Ти що тут робиш?

— Я запросив її, — спокійно відповів Вітя.

Діма насупився. На мить затримав подих, ніби хотів щось сказати, але передумав. Лише махнув рукою й коротко кинув:

— Я в душ.

Він зник за дверима, а кухня знову наповнилася звичними звуками: дзенькотом посуду, шелестом пакетів.

Вітя дістав каструлю, налив води й поставив на плиту. Потім дістав гречку, взявся за курку — рухи впевнені, спокійні, відточені звичкою.

— У тебе добре виходить, — мовила Діана, спостерігаючи за ним.

— А то! — він усміхнувся. — Батьки постійно на роботі, тож я виріс із бабусею. Я навіть пиріжки пекти вмію.

На мить його усмішка стала теплішою. Він замислився, ніби подумки повернувся в ті далекі вечори, коли вони з бабусею разом поралися на кухні.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше